Читати книгу - "П’ятий номер"

Вони переступили порога: в кутку сидів шматник Йоська і жлуктив пиво. Буфетник Борис у брудній білій куртці сонно стримів на фанерному стільці. Побачивши нових гостей, не зворухнувся, а коли Андрій підійшов до залитого пивом шинквасу, ледве звів до нього закисле, як і його прилавок, обличчя.

– Відкрий-но півлітру, – сказав Андрій. – І у рот щось кинуть…

Буфетник ліниво встав, видер пальцем картонну затичку, розкришивши сургуч, і поставив пляшку на прилавок. Тоді неквапно почав нарізати, не розгортаючи, сирки і жовтувате сало.

– Скільки маєш? – спитав, кидаючи закуску на щербату тарілку.

Тридцятку, – видихнув Андрій, стежачи за буфетниковими рухами. Буфетник мовчки забрав кілька шматків сала і додав хліба.

Піддубний уже сидів за столом, розклавши лікті, і задоволено позіхав. Андрій поніс випивку до столу, і саме в цей час Піддубний розтулив рота. Андрій побачив його червоний, закривавлений рот, жовті зуби і білий набряклий язик.

– Хороший ти парнішка, – сказав Піддубний. – Отак зустрів мене – і ходім, мовляв, дядьку, вип’єм. Вєжлівий. Чи, може, ти від мене чого хотів?

Поставив проти Андрія маленькі татарські очиці: була в них насторожена увага й неспокій.

– А може, чого й хочу, – сказав Андрій, усідаючись.

– Це вже гірше, – прицмакнув Піддубний. – Я, знаєш, люблю лучче так, по-приятельському: посиділи, випили, словом перекинулися…

Андрій наливав горілку, а Піддубний пожадливо стежив за його рукою.

– А може, я й хочу по-приятельському, – сказав Андрій, зморщившись від випитого й закусуючи салом.

– Може, те, може, се, – розсердився Піддубний. – Ти мені, хлопче, лучче не крути. Знаєш, я випити люблю, та коли яке діло, то кажи лучче зараз, – дурний я стаю, коли вип’ю…

– Так дуже хочете почуть? – скривив вуста Андрій, і вони знову зустрілися поглядами: неспокійні, насторожені малі оченята й погляд важкий та понурий.

– Щось мені не наравиться, хлопче, наш разговор, – закрутився Піддубний. – Ти так начебто і лякаєш мене чогось…

Андрій знову наливав, слизько булькотіла рідина. Шматник Йоська допив пиво і пішов, човгаючи чобітьми, з пивниці. Позіхнув, аж зойкнув Борис, видно, сьогодні недоспав.

– А ви вже і злякалися. Нема вам, дядьку, чого мене лякаться. Скажете те, що мене інтересує, і катіться під три чорти.

За вікном чути стало, як шматник Йоська матюкає свою конячку.

– Щось випитать хочеш? – став уже зовсім серйозний Піддубний.

– Щось хочу випитать, – Андрій присунув до Піддубного чарку. – Пий, дядьку, щоб язик легше провертавсь. Язик – він змазку любить.

– А любить, – сказав Піддубний і перекинув чарку в рота.

Щось булькнуло, наче камінь упав в глибоку криницю, й пропало.

– Так що ти в мене хотів спитать? Тільки наперед кажу: вгостив ти мене чи не вгощав, а коли мені неугодно, то не скажу тобі нічогісінько…

– Буде угодно, – сказав Андрій, криво всміхаючись.

– А може, й не буде, – занозисто звів голову Піддубний. – А може, я тебе, приміром, не побоюся.

– Чого ж мене бояться? – Андрій знову налив чарку. – Мене бояться нема чого. І морда ваша, дядьку, небита буде, коли все скажете. Чого б то мене бояться?

Піддубний став уже зовсім насторожений. Хміль немов вивітрився з його голови, він скосив очі на пудові Андрієві кулаки і непомітно виставив з-під столу ногу.

– Поки що давай, дядьку, вип’ємо, – казав зовсім добродушно Андрій. – Вип’ємо і поговоримо, як ви любите. Чого його нам спішить. Час і у мене є, і у вас. Вся вулиця вас, дядьку, знає: і те, що в гречку скочить любите, і всяке таке прочеє.

Він випив і почав вигризати із обгортки сирок.

– Приїхав я оце в отпуск, заявлєніє написав, мов, так і так, треба до мамані, нездоровиться. Давай, каже начальник, даю тобі строку два дні. Ну, я й на поїзд, пару кусків у кишеню: маманю одвідав, хочу старій пальто купить. Думаю, хай стара ходить у порядошному пальті. Я, знаєте, в заявленії так і написав: маманя больна, мов, так і так, пальто тра купить…

– Пальто – вещ хороша, – сказав Піддубний, знову засунувши під стіл ногу. – А горілка ще краща. Живіт – він чогось всігда проспиртовки требує…