Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

— Так, але ж…

— А ти продовжуєш робити своє. Не соромно? — гостро спитала Галя.— Такий настирний…

«Невже Хмельницький не сказав їй, що Аршавір зник?» — здивовано подумав Сидоренко. А вголос спитав:

— То, виходить, ти любиш зрадника Батьківщини?

Це запитання вивело дівчину з рівноваги, вона побіліла й зненацька дала Сидоренкові ляпаса.

— Замовкни! Це брехня! — вигукнула вона обурено.— І як у тебе язик повертається…

Сидоренко від несподіванки аж заточився, крадькома оглянувся довкола: чи хоч люди не бачать, якого він дістав одкоша?

— Ну, добре,— він приклав долоню до почервонілої щоки,— Тоді краще розпитай свого брата, хай розкаже тобі. Ти ще каятимешся, що погарячкувала. Ось побачиш…

Проте Галя його вже не слухала. Вона майже бігла додому, а в голові крутилися важкі думки: «Невже він сказав правду?.. Якщо збрехав, то чому порадив розпитати брата?.. Матінко рідна, та що ж це таке? Ні, ні, ні… Не може такого бути».

Та скільки не розраджувала себе, серце стискалося в лихому передчутті. Тепер вона згадала, що Олег ось уже два дні ходить мов у воду опущений і уникає з нею розмов. Так, так, ось уже два дні, як Аршавір не приходить до них і не сповіщає про себе…

У хату Галя зайшла ні жива ні мертва.

Мати з Олегом про щось говорили, та, побачивши дівчину, замовкли.

Галя підвела на брата очі й спитала кволим, ледь чутним голосом:

— Олежику, виходить, це правда, що Аршавір?..

Вона не доказала, лиш змучено дивилася братові в очі, ніби хотіла прочитати в них відповідь на своє запитання.

Олег опустив голову.

«Правда»,— остудила її крижана думка. З рук випали на підлогу згортки, і, затуливши долонями обличчя, Галя вийшла в сусідню кімнату. Вона причинила за собою двері, бо мусила лишитися сама, але ніхто й не збирався її втішати. Не було тут слів для втіхи. Горе та й годі.

У хаті залягла мертва тиша.

Увечері старший сержант Хмельницький сидів у землянці, заглибившись у свої думки. Надто гіркий ківш лиха довелося йому сьорбнути останнім часом, і чорна тінь біди не сходила з його постарілого за останні дні обличчя. Ще не пришерхла рана від тяжкої звістки про загибель дружини та сина, а тут таке з Аршавіром, якого віднедавна вважав не те що своїм товаришем — мало не братом.

— Товаришу старший сержант,— спитав Олесь Пархоменко,— коли ж усе це скінчиться?

— Ти про що? — підвів голову Хмельницький.

— Ну, про що… Доки фашисти топтатимуть нашу землю, убиватимуть і грабуватимуть, га?

— А-а-а… Скінчиться, Олесю, будь певен. Не можу сказати точно коли, але скінчиться.

— Однак поки що вони наступають, захоплюють…

— Ти правду кажеш — поки що. Це тимчасово, Олесю, настане день, коли ми виметемо цю нечисть.

— Авжеж, як у тисяча вісімсот дванадцятому році,— озвався Таганашвілі.

Олесь спершу не зрозумів:

— Чого це ти вісімсот дванадцятий згадав?

— Ну, тоді ж великий російський полководець Кутузов без бою здав Наполеону Москву, а потім переміг його і вигнав з Росії,— пояснив Таганашвілі.

Олесь глянув на нього, як на малу дитину.

— Ти що, хочеш сказати, що й тепер ми можемо здати Москву фашистам?

— Ні, це вже зась,— сказав старший сержант Хмельницький.— Не бути фашистам у Москві.

— Якщо й далі так триватиме, то хтозна, все може бути,— встряв у розмову Сидоренко,— Он…

— Та це ще нічого не означає! — перебив його Хмельницький.— Від несподіваного удару і найдужчий чоловік похитнеться.

— А потім стане, як скеля,— додав Олесь.

Сидоренко замовк, бо й сам зрозумів, що бовкнув дурницю.

— Ну, чого ж ти зразу притих? — підкусив його Пархоменко.

— Слухай, що ти цим хочеш сказати? — образився Сидоренко.

— Дивися, не оброби штани…

— Це ти кому кажеш? — скипів Сидоренко.

— Тобі, тобі… Тому що твоя віра в нашу перемогу, як бачу, похитнулася.

— Прикуси язика, бо не подивлюся, що ти єфрейтор, а я рядовий! — стиснувши кулаки, схопився на ноги Сидоренко.

— Це ти прикуси свого язика, боягуз! — підвищив голос й Олесь і теж зірвався з місця.

— Ну, годі, годі, не гарячкуйте,— став між ними старший сержант.— Ви ж усе-таки товариші, навіщо ж між собою заводитися? Не ображайте один одного.

— Звичайно, я боягуз, а він товариш зрадника Мкртчяна,— процідив крізь зуби Сидоренко.

— Аршавір такий самий мій товариш, як і твій,— спокійно відповів Олесь і сів на своє місце.

— Ні, ви з ним були нерозлийвода, ти навіть збирався бути сватом на його весіллі.

— Ну, годі вам, припиніть,— суворо сказав старший сержант.— Надто далеко уже зайшли… Наказую мовчати й готуватися до сну — вночі вирушаємо в розвідку.

Землянку оповила тиша.

О першій годині ночі, коли відділення старшого сержанта Хмельницького було готове до виконання бойового завдання, подзвонили зі штабу полку й повідомили: «Розвідувальна операція відміняється, а командира батальйону капітана Боброва, політрука Балашова й начальника штабу старшого лейтенанта Хлєбникова чекає у себе командир полку. З’явитися негайно».

Капітан Бобров з політруком і начальником штабу зайшли до командира полку підполковника Пінчука й одразу помітили, що той у чудовому настрої. В кімнаті були комісар полку, начальник штабу, начальник