Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

Ми з Танею півлежали напівсиділи на моєму ліжку, допивали пляшку білого, і дивилися якийсь трилер. Не впевнена, чи хтось із нас слідкував за розвитком подій у фільмі. Бо я точно була далеко від цього місця. І Таня, також, на мою думку, була десь у своїх роздумах..

- Потоцький казав, щоб ми завтра були на роботі. Підеш? - перериває подруга нашу мовчанку.

- Піду. Я ж не звільнялася. Та й за те, що не стримала емоцій і втекла, швидше, соромно.

- Та облиш, ніхто нічого не знає. Ну, окрім нас. То, що тебе так підігріло? - я тяжко зітхнула, проте розуміла, що краще виговоритися.

Тримати все в собі — собі шкодити. Тим більше знаю, хоча, швидше відчуваю, що Таня, точно, не з тих, хто буде радіти чужим проблемам.

- Квіти мені приніс, — посміхаюсь, коли згадую той букет, красивий, та й такі подарунки завжди любила. - в них знайшла повідомлення, лист мені написав, де признався, що любив і досі любить, і що той розрив він по суті надумав, бо не знав як там буде в Штатах. Щось типу того. Казав, що надіявся повернути мене, та час йшов...і все залишив на тій ноті, що розійшлись. Якось так.

- Щось я заплуталась...- та я теж, подумки додаю. Але весь цей час обдумую всі його слова, вчинки, та й те письмо...то ж дещо доходить до моєї збідованої голови.

- Я ж думала, що він не кохав мене, що бувши поряд з ним, я сама себе обманювала і надумала почуття там, де їх і близько не було. Багато корила себе за це, що не побачила раніше, що жила в рожевих окулярах і дозволяла витирати об себе ноги.

- А це виявилося не так?

- Говорить, що ні. - самій зараз в голові все не вкладається.

Коли довгий час живеш собі і знаєш свою правду і свою історію. А тут раптом тобі кажуть, що ні, і ти читав підроблені документи... все насправді не так. І от ти сидиш і думаєш, хто має рацію і де та правда?...

Ось і я думаю, коли Станіслав був по справжньому щирий? Тоді, коли поїхав влаштовувати своє життя без мене? Чи тепер?..коли влаштував його?

- А ти, що думаєш? - питає Таня.

- Не знаю. Для чого йому зараз брехати мені? І виставляти себе боягузом, егоїстом? Коли говорить, що хоче мене повернути? - дивлюсь на неї і сподіваюся, що щось мені підкаже...бо вона багато більше помічала деталей в відношенні Стаса до мене.

- Те, що він має до тебе почуття — то ніяких питань не має. Може й дійсно говорить правду. А ти чого хочеш? Любиш його?

- Не знаю...зараз я більше зла, збентежена, і емоційно виснажена. - відкидаюсь на подушку і дивлюсь у стелю. Ніби, там можу знайти відповідь. - Коли бачу його, то швидше відчуваю роздратування, ніж що не будь інше.

- Ти ж казала, що вже пробачила і забула?

- Я пробачила, що не любив і покинув. А не за те, що любив і не боровся за нас.

- А-а-а-а. Я якось не дивилась на це з цієї сторони.

Таня повернулась на живіт, лягла поперек ліжка і уважно дивилась на мене.

- Ти маєш до нього почуття. - не питала, констатувала. - Якби ні, то просто показала б мені записку та посміялась з того, а не помчалась до нього виясняти стосунки. Ти не відпустила його. Тому і з іншими в тебе нічого не виходило.

- Я не впевнена. Не знаю, Тань. І, чесно, не хочу зараз про це думати. Така каша в голові.

І знову в кімнаті постала мовчанка. Тільки телевізор тихо завдавав фон розмови.

Почала задумуватись, про те, що говорила Таня. І про те, чи дійсно якісь почуття до Плутара залишились? Та все ж це зараз робити надто важко, бо мене переповнюють образи. А відділити наразі одне від одного не можу.

Вирішила трохи відволіктись.

- Тань, а в тебе як справи? Як пройшов сімейний вечір в честь приїзду Ані? - подруга тихо зітхнула.

- Тоді все добре пройшло. Правда вкінці ми зі Святом трохи посварились.

- Знову мав купу справ, і не зміг, навіть, тебе до дому підвезти. - Як же ж мене він дратує, точніше не сам Святослав, а його ставлення до Тані.

Сам по собі чоловік досить привітний, хоча, як на мене, надто серйозний, ну і грізний, хоча, можливо це через великі габарити таке враження складається. Бо, якщо ведмедя вдіти в костюм, він все одно залишиться ведмедем. Але Таня знає його з дитинства, то ж, мабуть, такого страху він на неї не навіває.

- Та ні... все якось навпаки відбулось. І взагалі, думаю, ми надто поспішили з заручинами.

- Тань, що сталось? - о це вже цікаво.

- Та нічого надзвичайного просто в мене настрою не було продовжувати вечір разом. Свят трохи здивувався, що попросила його їхати додому, і не продовжила, те що ми почали в машині. А тепер наполягає, що нам потрібно з'їхатись.

- В чому справа? Хіба не цього ти хотіла?

- Можливо і цього, але я ще хочу, щоб він дивився на мене так, 'як Станіслав дивиться на тебе. Хочу відчувати себе потрібною, бажаною, коханою врешті решт.

- Я не знаю що сказати.

- Ти все казала, просто я не хотіла чути. А потім очі ніби відкрились. І коли ти запропонувала самій організувати нам побачення. Мене ніби в плечі штовхнули і показали — дивись...ну я і побачила, що від коли ми заручились, вся ініціатива наших зустрічей відходила від мене. Я просто перестала, це робити.

- І він почав сам її проявляти? - то Свят не такий вже і дурник, відчуває, що може втратити. - І що ти сказала на пропозицію з'їхатись?

- Що це зараз не на часі...Чесно якось мені байдуже все стало. Втомилась я думати, щоб йому було добре. Хочу, сама зараз побути...

- Тобі, мабуть, краще знати. - в цей момент, Танін телефон починає грати стандартною мелодією, сповіщаючи про дзвінок.

Трохи нишпорить в сумці, витягує і собі попід ніс бурмоче "Згадай лихо поки тихо". Швидше за все Свят. Виходить з кімнати, щоб поговорити з нареченим.

А мій телефон мовчить. Мабуть, Плутар все-таки мене почув і діставати більше не буде.

Я розумію, що нам варто поговорити. Без істерик і криків, висловитись обом. Але я до цього не готова. І сподіваюсь він це розуміє.