Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— А таки крила, — каже Тем. — І шож це за крила?

Я ще раз дивлюся. Ціла ферма схожа на якусь птицю, такшо комин як голова і шия, а блискучий перед і дерев’яні крила тянуться ззаду, ніби ця птиця сидить на воді, чишо.

— Це лебідь, Тоддику, — каже Тем.

— Шо?

— Лебідь.

— Шотаке лебідь? — кажу я, всеще дивлячись на хату.

Його Шум на секунду губиться, тоді з нього проступає пульсування суму, такшо я дивлюся на нього.

— Шо?

— Нічо, шпанюче, — каже він. — Старі-старі спогади.

Віола і Гільді ще далеко спереду, очі Віоли широко росплющені, вона відкриває і закриває рот як риба.

— А я ж тобі казала? — питає Гільді.

Віола кидається до огорожі перед хатою. Вона дивиться на будинок, оглядає металічну частину, згори донизу обдивляється, збоку вбік. Я підхожу до неї і таксамо дивлюся. У цю хвилину важко придумати шось шо можна їй сказати (заткайся).

— Це мав би бути лебідь, — нарешті кажу я. — Шоб воно не було.

Вона не дивиться на мене і повертається до Гільді:

— Це «Поширювач-три 500»?

— Шо?

— Ще старіший, Ві, — каже Гільді. — «Ікс-три 200».

— Ми вже дійшли до ікс-сьомих, — каже Віола.

— Не дивно, — каже Гільді.

— Та шо ж ви в чорта за таке говорите? — кажу я. — Шо за «Поширювач»?

— Вівці! — десь дальше гавкає Манчі.

— Наш корабель-поселенець, — каже Гільді, здається, здивована тим шо я не знаю. — «Поширювач», клас «три», серія 200.

Я переглядаюся з лиця на лице. У Шумі Тема літає космоліт, передня частина його нагадує верх ферми.

— А, так, — кажу я, пригадуючи, пробуючи сказати це так ніби я цілий час це знав. — Ви будуєте будинки з перших же матеріалів шо є під рукою.

— Майже шо, шпанюче, — каже Тем. — Або з них можна зробити витвори мистецтва, якшо захтіти.

— Якшо твоя жінка — інженер, яка може твої дурнуваті скульптури встановити, — каже Гільді.

— А як ти про це всьо знаєш? — кажу я до Віоли.

Вона дивиться на землю, не мені в очі.

— Та не може бути шо… — починаю казати я, але зупиняюся.

До мене доходить.

Ясно шо доходить. Запізно, як і всьо інше, але до мене доходить.

— Ти поселенка, — кажу я. — Ти нова поселенка.

Вона відвертається від мене і знизує плечима.

— Але той корабель, у якому ти розбилася, — кажу я. — Він же замалий, аби бути кораблем-поселенцем.

— То лише розвідник. Я з корабля «Поширювач» сьомого класу.

Вона дивиться на Гільді і Тема котрі нічо не кажуть. Шум Тема яскравий і цікавий. У Гільді я нічо не можу прочитати. Але в мене є відчутя, шо вона знала, а я не знав, шо їй Віола сказала, а мені не сказала, і навіть якшо це через тошо я її не питав, це всеодно гірке відчутя.

Я дивлюся в небо.

— Він там, правда? — кажу я. — Твій «Поширювач» сьомого класу.

Віола киває.

— Ви приводите з собою ще поселенців. Нові поселенці летять у Новий Світ.

— Усе зламалося, коли ми впали, — каже Віола. — Я не могла з ними зв’язатись. І попередити їх, щоб вони не летіли, — вона піднімає голову і зітхає. — Ти мусиш їх попередити.

— Та ну, воно не може бути про це, — швидко кажу я. — Ніяк не може.

Віола наморщує лице і брови.

— Чому ні?

— Шо про шо не може бути? — запитав Тем.

— Скільки? — питаю я, таксамо дивлячись на Віолу, відчуваючи як раз і назавжди міняється світ. — Скільки ще поселенців летить?

Віола глибоко вдихає передтим як відповісти, і я можу поспорити, шо про це вона ще не казала навіть Гільді.

— Тисячі, — каже вона. — Нас тисячі.

16. Ніч без вибачень

— Вони ще пару місяців сюда не долетєт, — каже Гільді, накладаючи мені додайку пом’ятої бараболі.

Ми з Віолою напихаємся так сильно, шо говорять лише Тем і Гільді.

Говорєт.

— Космічні подорожі — то насправді не так як на відиках, — каже Тем, а по його бороді тече бараняча підлива. — Треба цілу купу і ще купу років, аби взагалі кудась залетіти. Шіїсят чотири, аби просто пролетіти зі Старого Світу в Новий.

— Шіздесят чотири роки? — кажу я, і з моїх губів зриваються пару крихт.

Тем киває.

— Ти більшість часу в заморозці, час минає без твого відома, хотя дехто й помирає в дорозі.

Я повертаюся до Віоли.

— Тобі шіздесят чотири роки?

— Шіїсят чотири старосвіцькі роки, — каже Тем, барабанячи пальцями, ніби додає шось в умі. — А це… скіки? Десь піїсят вісім, піїсят дев’ять новосвіцьких…

Але Віола хитає головою.

— Я народилася на борту. Ніколи не спала.

— Такшо або твій тато, або твоя мама були наглядачами, — каже Гільді, відкушуючи шмат якоїсь ріпчастої речі, а тоді пояснює мені. — То люди, котрі не засинають і наглядають за кораблем.

— Вони обоє були, — каже Віола. — А до того — мама мого тата і мій дідо.

— Зачекай, — кажу я їй, якзавжди відстаючи на два кроки. — Такшо якшо ми живемо в Новому Світі вже шось біля двацяти років…

— Двацять три, — каже Тем. — А здається, ніби довше.

— Тоді ти мала вилетіти ще до того, як ми прилетіли, — кажу я. — Ну, чи твій тато, чи дідо, чи хто там.

Я розглядаюся, дивлюся чи ще когось цікавить то шо мене цікавить.

— Чого? — кажу я. — Чого би ви летіли, навіть не знаючи шо тута є?

— А чого перші поселенці прилетіли? — питає мене Гільді. — Чого би хтось узагалі шукав собі нової оселі?

— Бо в старій оселі вже нічого було робити, — каже Тем. — Бо там було так паскудно, шо тре’ було тікати.

— Старий світ був брудний, жорстокий і людний, — каже Гільді, витираючи лице салфеткою. — Розпадався на шматки, люди одне одного ненавиділи, вбивали, не було щасливих, поки всі не ставали нещасні. Принаймі так було багато років тому.

— Я й не знала, — каже Віола. — Я його ніколи не бачила. Мої мама і тато… — вона затихає.

Але я дотепер думаю про то як воно народитися на космічному кораблі, найсправжнісінькому космічному кораблі. Рости, летячи між зірок, могти полетіти куди захочеться, а не сидіти на якійсь падлючій планеті яка тебе навіть не хоче. Можна полетіти куда захочеш. Якшо одне місце не підійде — можна найти інше. Повна свобода по всіх керунках. Чи може взагалі на світі бути шось крутіше за це?

Я не замічаю, шо за столом запала тишина. Гільді знову потирає спину Віоли, і я бачу шо очі Віоли звологли і сльозяться, і вона трохи починає хитатися вперед-назад.

— Шо? — кажу я. — Шо не так на цей раз?

Віола тільки трохи наморщила чоло.

— Ну шо? — кажу я.

— Я так думаю, шо зараз більше не варто говорити про маму і тата Ві, — тихенько каже Гільді. — Думаю, може би то пора вам,