Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— Але ще ж навіть не стемніло, — я виглядаю у вікно. Сонце ледве почало сідати. — Нам треба добратися до поселеня…

— Поселеня називається Дальній Кут, — каже Гільді. — І зрання ми туда підем, як тільки повстаємо.

— Але ті чоловіки…

— Я пітримувала тута мир ще до того, як ти родився, шпанюче, — каже Гільді, лагідно, але твердо. — І я справлюся зі всім, шо звіттам прийде чи не прийде.

Я нічо на це не кажу, а Гільді не коментує мій Шум.

— А можна мені поцікавитися, шо ви маєте до роботи на Дальньому Куті? — каже Тем, вгризаючись у свій качан кукурузи, через шо його питання здається не таким зацікавленим, як Шум.

— Нам просто треба туди добратися, — кажу я.

— Вам обидвом?

Я дивлюся на Віолу. Вона вже не плаче, але її лице ще припухле. Я не відповідаю на питання Тема.

— Ой, там вічно є шо робити, — каже Гільді, встаючи зі своєю тарілкою. — Якшо ви на роботу йдете. У садах люди завжди треба.

Тем також встає і вони прибирають зі столу, забирають тарілки на кухню і залишають нас із Віолою самих. Ми чуємо, як вони там собі говорять, так тихо і так бесшумно, шо ми не можем нічо розібрати.

— Ти реально думаєш, шо нам треба стирчати тута цілу ніч? — кажу я, але дуже тихо.

Але вона відповідає таким лютим шепотіням, ніби я її шойно нічо й не питав.

— Те, що мої думки і почуття не ллються в світ криками, які ніколи не стихають, не значить, що я їх не маю.

Я здивовано повертаюся до неї.

— Га?

Вона далі шепоче шось злосне.

— Кожен раз, коли ти думаєш: «О,  вона просто порожнеча», чи «Всередині неї нічого немає», чи «Може, мені лишити її з цими двома», — я це чую, ясно? Я чую абсолютно все, що ти думаєш, ясно? І я розумію набагато більше, ніж мені хочеться.

— Он як? — я шепочу у відповіть, хоть мій Шум далеко не шепоче. — А кожен раз як ти шось думаєш чи відчуваєш, чи коли в тебе появляється взагалі якась дурацька думка, я її не чую, то як я маю знати про тебе взагалі хоть шось, га? Як я маю знати, шо з тобою, якшо ти всьо тримаєш у секреті?

— Я не тримаю нічого в секреті, — тепер вона стиснула зуби. — Я нормальна.

— Тута — не нормальна, Ві.

— А ти звідки знаєш? Я чула, як тебе дивувало буквально все, що вони казали. Хіба там, звідки ти, не було школи? Хіба тебе нічого не навчили?

— Історія не така й важлива, коли ти просто пробуєш вижити, — кажу я, тихо випльовуючи слова.

— Якраз тоді вона і є найважливіша, — каже Гільді, стаючи біля столу. — І якшо ця дурнувата сварка ще не показала вам, які ви позмучувані, то ви позмучувані навіть більше, чим я думала. Ходіть.

Ми з Віолою дивимся одне на другого, але тоді встаємо і йдемо за Гільді до великого залу.

— Тодд! — гавкає Манчі з кута, не відриваючись від баранячої кістки, яку Тем дав йому ще раньше.

— Ми давно вже перелаштували гостьові кімнати під інші потреби, — каже Гільді. — Прийдеться вам поспати на бамбетлях.

Ми помагаємо їм застелити ліжка простирадлами, Віола ще хлипала, мій Шум був червонющий.

— А тепер, — сказала Гільді, коли ми всьо поробили, — вибачтесь одне перед другим.

— Що? — каже Віола. — Чому?

— Не можна лягати спати в гніві, — каже Гільді, вперши руки в боки, виглядаючи так, ніби ніщо її не зрушить з того місця, і хотіла б вона побачити того, хто попробує, — якшо тільки ви хочете і далі дружити.

Я і Віола нічо не кажемо.

— Він урятував твоє житя? — каже Гільді до Віоли.

Віола опускає очі, але нарешті каже:

— Так.

— Так і було, врятував, — кажу я.

— А вона врятувала твоє на мості, так було? — каже Гільді.

Ой.

— Так, — каже Гільді, — ой. Чи ви обидвоє не думаєте, шо це чогось вартує?

Ми так само нічо не кажемо.

Гільді зітхає.

— Добре. Певно, двом шпанюкам, які вже майже дорослі, треба самим дорости до вибачень.

Вона вийшла навіть не побажавши добраніч.

Я повертаюся спиною до Віоли, а вона — спиною до мене. Я знімаю капці і залажу під коц на один із гільдиних «бамбетлів» — це таке мудроване слово, яке означає просту кушетку. Віола зробила так само. Манчі застрибнув на мій бамбетель і влігся мені в ногах.

Не чути ні звуку, якшо не рахувати мого Шуму і нечастого трісканя вогню, для якого зараз зажарко. Зараз ще, певно, сутінки, але через м’якість бамбетля, і м’якість коца, і зажаркість вогню я вже практично закрив очі.

— Тодде? — каже Віола зі свого бамбетля на тому боці кімнати.

Я випливаю з глибини засинаня.

— Шо?

Вона секунду нічо не каже і я думаю, шо вона вже обдумує своє вибачаня.

Але ні.

— А що твоя книжка каже тобі робити, коли ми прийдемо на Дальній Кут?

Мій Шум трохи червонішає.

— А тобі нема діла до того, шо пише в моїй книжці, — кажу я. — Це моя власність, вона для мене.

— Пам’ятаєш, ти мені тоді в лісі показав мапу? — каже вона. — І сказав, що нам треба дійти до цього поселення? Пам’ятаєш, що там було написано знизу?

— Ясно шо.

— І що ж?

Її голос не допитується, я такого не чую, але ж вона якраз це і робить, нє? Допитується?

— Просто лягай спати, добре? — кажу я.

— Там було написано Дальній Кут, — каже вона. — Назва місця, до якого ми маємо йти.

— Заткайся, — мій Шум знову починає гудіти.

— Це нормально, якщо ти не вмієш…

— Я сказав, заткайся!

— Я можу тобі допомогти…

Я раптово зриваюся, копняком скидаючи Манчі з бамбетля. Я згріб своє простирадло і коц під руку і пішов до кімнати де ми їли. Я кинув їх на підлогу і влігся в іншій кімнаті, не там де Віола і її беззмістовна, зла тиша.

Манчі лишився з нею. Типово.

Я заплющив очі, але заснути не міг і не міг.

Аж поки, певно, нарешті заснув.

Бо от я на стежці, вона на болоті і водночасно в містечку і водночасно на фермі, і там є Бен, і Кілліан там, і Віола там, і вони всі кажуть:

— Шо ти тута робиш, Тодде?

А Манчі гавкає:

— Тодд! Тодд!

А Бен хапає мене за руку і тягне до дверей, і Кілліан тримає мене рукою за плечі, виштовхує на стежку, і Віола кладе ватряну коробочку біля дверей ферми, і мер на коні проїжає просто через двері і роздовбує коробочку, і крокл із лицем Аарона піднімається за плечима Бена, і я кричу «Ні!» , і…

І я сижу, і потію згори донизу, моє серце гупає як кінські копита, я розраховую побачити над собою мера і Аарона.

Але це лише Гільді і вона каже:

— Якого чорта ти тута забув? — вона стоїть у дверному проході, ранкове сонце заходить до кімнати з-за неї, воно таке