Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Знаю, що ви осудите мене. Озлоблений старий холостяк – такий звичайний тип. А мені навіть не було причин обізлитися на женщину, бо я не терпів від неї жодного болю. Та все ж ніколи не буду женитися, бо знаю, що як тільки женщина почує коли не вищість то бодай рівність, – вона небезпремінно зробить тобі боляче, небезпремінно! Та ще так паскудно, під оксамитовою лапкою, в позолочених пілюлях. Під позором піклувань про твоє здоров’я тобі не дозволять іти, куди ти хочеш, робити, що ти хочеш; будуть змушувати тебе лягати спати тоді, коли тобі хочеться працювати, робити дозволять тільки тоді, коли це комусь не перешкоджає. А насильство любові – хіба це не найгірше паскудство? І так день за днем, година за годиною приносиш огидливі жертви, опускаєшся все нижче й нижче, аж поки настане час, коли ти, глянувши на себе, не пізнаєш, що це ти, той самий, що так радісно йшов до шлюбу.

– От ви все про жертви…

– Підождіть. Хочете сказати, навіщо їх приносити? Ех… Так і видно зразу, що ви іншим радите женитися, а сами цього блага й не закоштували. Та як же можна в родинному житті обійтися без жертв? Та вас же заклюють, коли ви захочете опертися хоч на одно з найзаконніших своїх бажань. Вас назовуть деспотом, кровопивцем, сльози, ридання. «Я хвора!.. У мене нерви…» О, це таке пекло, якого ви собі й уявити не можете. І це не раз, не два… Нерви тріплються, розхитується організм. А коли ще зважити, з-за яких дрібниць це робиться, то кулю собі в лоб хочеться пустити.

– Та невже ж не буває щасливих подружжів?

– Чому? Десь вони, кажуть, єсть, а де – точно не знаю. Але й там не обходиться діло без жертв, тільки там жертви перестають бути жертвами, а являються ніби відблиском взаємної любові; там за щастя вважають не панування над другою істотою, а бажання самого щастя. Буває, кажуть, буває… І там не гинуть морально, не проклинають безплідно прожитого дня – там жаліють, що він скінчився, щасливий. Там чоловік і жінка доповнюють одно одне, творять атмосферу щастя доокола себе і в тій атмосфері легко дихається всякому, хто прийде. Але таких шлюбів буває на мільйон один, а решта – мерзота, паскудство, брехня й підлість.

А що найбільше досадно, так це те, що йдучи до шлюбу, намарить собі чоловік і блакитного неба і білих голубів і співу райського. Сяє в надіях. А не проходить і десяти день, як він починає зобачати, що щось воно наче не так, щось починає скрипіти. Він зараз підмазує, підтесує – думка така, що то тимчасовий непорядок механізму. Підлив смальцю, підкомпромісився трошки – кілька день все йде начебто й нічого. Але то тільки кілька день, а потім, дивись, уп’ять щось скавучить. Отуди к чортам!.. Так оце знову підтесувати, підмазувати? А там ще, ще – і так увесь вік у смажчики записатися? А де ж життя? А надії? А мрії?.. І обізлиться чоловік, що не туди повезла клята фортуна, але чорт її тепер виправить.

І це я не з книжечок знаю, а з живого життя. Бо ні до чого в світі я так не придивлявся, як до родинного життя. Я ж думав, що у ньому змисл, що воно сіль землі. А як придивився добре – вийшов пшик. Я хоч дурний так хитрий, бо коштував то все не на власній спині. Я для таких спроб непідходящий: уже давно або гнив би в землі або десь на землі, кайдани тручи.

І я довго, знаєте, вірив, що подружжя це – продукт волі, а не лотерея. Так довго, що аж сором тепер згадати. А потім, дивишся – одне подружжя сквернота, друге паскудство, третє сморід. Та що ж це таке, думаєш собі? Ну, випадок – що ж ти проти нього, капосного, подієш. Але сьогодні випадок, завтра випадок та як посипалися сами «випадки»!.. Та вже як зобачиш хоч не яке там щастя, а хоч згоду поганеньку, то аж сам наче зрадієш. Тільки вп’ять-таки: як придивишся добре, то всі ж тобі, усі оті щасливі пари без якоїсь клепки, їй-богу не брешу!.. Або мономани якісь, або старосвітські поміщики, або щось уже там та є. Ну звичайно – хто мало просить, той скоро задовольниться. Коли ж хоч одна сторона має більші якісь вимоги – амінь! В чортову яєшню обернеться тоді родинне життя. Коли ж, не допусти Святителю, обоє мають так звані «свої інтереси» – в проституцію обертається спільне спожиття. Так як же при цьому женитися? Я й близько ніколи не був коло цієї думки. Раз, один тільки раз у житті…

– І це зв’язане з «Caprice»? – не втерпів я.

– І це зв’язане з «Caprice», – сказав він і низько попустив голову. Видимо, це було найболючіше місце.

Я вже не смів питати далі. Але він сам, помовчавши трохи, розпочав говорити.

– Я ніколи нічого подібного не відчував. Коли я її побачив тільки вперше, я внутрішньо якось увесь затрясся. Це було щось нове, щось незглибиме. Знаєте легенду про половинки душ? Так от, мабуть, я відчув, ніби знайшов свою половинку. Яка вона була, як її прізвище – я не буду вам розповідати та, зрештою, це й непотрібно. Вона жила з матір’ю на окраїні міста, скромно, я сказав би, навіть бідно, але коли я хотів був чим допомогти, мати так ґречно подякувала, що я вдруге сказати щось подібне не насмілився.

Вони попросили мене приїхати з інструментом. Рояля у них, само собою, не було, а наша ж література мало пристосована до solo. Та й потім – звуки віолончелю в таких крихітнісіньких кімнатцях… Мусите згодитися,