Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Я приїхав з інструментом. Вдячності не було кінця. Цілий вечір я грав і сам чув, що грав добре. А оце «Caprice» викликало сльози на чудових очах. З мене взято слово, що я нікому й ні при яких умовинах цієї речі грати не буду. Я згодився з радістю, з внутрішнім почуттям повноти життя – я ж музикант…

Ну, що ж іще вам розказати? Ви бачите, я ввесь тремчу, нелегко мені це оповідати. Говорити вам про те, що я потім часто їздив туди з інструментом, що за кожним разом я грав це «Caprice» і навчився справді його грати гарно – це все для неї…

А потім… потім я рішив одружитися. Коли я освідчився, вона якось аж ніби затрусилася вся… Я це витолкував по-своєму – ми ж завжди маємо охоту витолковувати події так, як нам хочеться. Вона попросила декілька часу на роздумування. Я згодився, бо це ж справді такий серйозний крок.

А тимчасом я вже ніби на правах жениха ходив до них щодня. Я й не помічав тоді, що особливого захвату моє освідчення не викликало. Мати, правда, була рада, але дочка… обдумувала.

Ну… скінчилося все занадто прозаїчно. Я носив їм читати книжки. Приніс, між іншим, «Крейцерову сонату». Ах, скільки ці обидві «Крейцерові сонати» наробили лиха на світі. Не хочеться оповідати… Вона прочитала ту «Крейцерову сонату» і вернула мені книжку. Цілий вечір ми балакали про цю річ… Я вернувся додому й захотілося мені ще самому прочитати деякі місця. Я взяв книжку, вона сама розгорнулася й звідти випав лист…

З краскою стиду я почав читати… і прочитав, що вона от має освідчення… що мама її наглить іти за мене… що вона вже падає під тягарем нужди й більше не може… що, певно, дасть згоду… І все це можна було б зрозуміти й простити, але… але там була фраза… що вихід заміж нічого не змінить в їх відносинах… що… навпаки… буде легше бачитись і… свобідніше сходитись…

На ранок, я тільки що встав, прибігла вона із смертельним жахом в очах. Вона ще не встигла спитати – я мовчки простягнув їй листа. На лиці моїм вона прочитала все. Тихо скрикнула… закрила очи й вибігла… От вам і кінець. Тепер розумієте ви, чому я такий?..

Він страшно схвилювався, весь тремтів. Схвилювався й я. Повість звичайна, не така, мабуть, що рідко й трапляється, але щось було в тім оповіданні з великого трагізму – і власне це хвилювало.

Я думав, що вже кінець оповіданню, але показалося – ні. Стільки вже наболіло у цього чоловіка, так давно, або, може, й усе життя він ні з ким не говорив, що йому треба було вилитися всьому. Трохи заспокоївшися, він почав говорити знову.

– От вам і все… Один раз життя могло стати чимось, і не стало. Чи варто ж було намагатися ще якого повторення? Та не трапилося й нагоди… І от – життя кінчається. Без радости, без найменшого світлого спомину. Радості ж, як плоди, – вони хочуть бути зірваними, їх треба зривати, інакше вони згниють, не принісши нікому жодної користі. І стою перед закінченням свого шляху й думаю – кому від того стало легше, що я прожив життя без любові? Навіщо згинула безслідно поезія душі, може, не цілком і скупо наділена мені природою? Ось вона, осінь моя… Всі люди мають щось тепле згадати в дощовий осінній вечір – а я? І так щемить, так щемить серце, якби ви знали…

Пройшло десь життя коло мене, може, світле, може, й співуче. Десь тут же, обіч, за деревами йшли женщини й кликали мене: «іди до нас! зірви нас!.. Дай нам радість і наш біль» – а я боявся… не смів… І вони, женщини, проходили далі. І знаходили відклик у других душах, любили інших мужчин і були вдячними тим, хто давав їм радість і сльози, бо власне з того сплітається життя. А я того не знав, я все був гордий з того, що от через мене не пролилася ні одна сльоза на світі. А яка це дурниця – я тепер тільки бачу. Тепер, коли однобоко й безглуздо прожилося життя, коли стою от із холодним серцем над трупом своєї молодості – і не знаю, що сказати. Мов на похоронах чужої людини. От уявіть собі, що вас змусили сказати промову на похороні зовсім чужої людини. Що ви би зуміли сказати? Отак і моє життя. Чуже мені й нічим його пом’янути.

Іноді безумно, безумно захочеться вернути, хоч знаєш добре, що ніщо не вертається. Біль такий схопить серце, що не знаєш, куди діватися. І так же порожньо стане в грудях, так холодно…

– Але чого ви так зарані вже себе ховаєте і сами над собою служите панахиду? (Це вже я кажу.) Ви ще не стара людина, ваше життя ще може дати вам багато радостей.

– Цебто, так звана, «друга молодість»? Ні – більше жахливого я нічого не знаю. Нехай буде вже так, як є, нехай буде ще гірше – тільки не кохання другої молодості, коли любиш до самозабуття, коли тремтиш на мисль одну, що може прийти хтось і от так, без усякого права, з одним тільки правом молодості вирвати у тебе з серця твоє останнє щастя. Ревнивим оком стежити за кожною мужською постаттю, із страхом приймати себе молодь, умирати тисячу разів на день, нічому й нікому не вірити. Фальшиво сміятись, коли хочеться скиглити, як собаці; жартувати, коли в серці скребуть залізні пазурі, вислухувати приятельські жарти знайомих і робити добру міну, коли кожне слово ранить тебе, мов