Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Нікчемна потіха… нікчемне геройство… анахронічний, нікому й ні на що непотрібний аскетизм. Навіщо він серед розпусти й моральних «вигребних ям» наших культурних центрів, нагого танцю п’яних розібраних женщин, дщерей Вавілону, Содома і Гоморри? А зрештою, – хто знає? А може людство хоч і в відмінних формах, хоч і в одиницях, але все ж прагне повернути до аскетизму? А може, й я, й моє безглузде, гідне ідіота життя – це не lapsus природи, не боягузтво перед життям, а об’яв нової моралі, несвідомо утвореної мною і ще якимсь чоловічком десь у Лондоні або Новій Гвінеї? А може хтось, як у закинутому на горищі монастирському папірусі, побабравшися в убогих записах мого життя, скаже людям: «Дивіться – бачите? Он ще у якому столітті жили люди так, як ми тепер, дійшовши до того свідомістю». І підкреслить червоним олівцем і знайде цінність там, де бачив я лише муку мою, а моє оточення лише глупоту мою.

Смішно… Я фантазую, бо кожна воша теж має свою фантазію. Потішай себе царством небесним, отим зібранням всіх деґенератів, мономанів і усяких інших дефективностей, а живе життя пливтиме крізь пальці, бо ти мрець, тебе убив твій критицизм. Ти ще в дитинстві стратив уміння чимось захопитися наївно, а на сурогат наївності – підлоту – теж тебе не стало. А може, просто ти родився не тоді, як тобі було треба. Треба б тобі було перед 60-ми роками родитися або оце тепер. Родившися під 60-ті роки, ти з безсмислено-радісною усмішкою стояв би перед піврозваленою селянською хатою і в сотий раз повторяв би: «Милі пейзанчики! Як я радий, що ми от-от-от скоро, скоро-скоро зможемо скинути з вас один ґатунок ланцюгів та приміряти вам інший». А родившися під наші часи, може, дійшов би до того, до чого вже доходять деякі сучасні «передові люди», тобто – не вірити ні в що й нікому, а в той же час з піною коло уст кричати про якусь «ідею». І сміло при тім дивитися усім у вічі й брехати, брехати, брехати перед самим собою, перед людьми, перед будучиною навіть. Як це весело мусить бути!

Ах… Навіть у цім я міряю все ще міркою наївного світогляду будучини, сам не вірячи в раціональність цеї мірки. Треба перестати, забути – треба бути сучасним… А я не можу. Чим була би моя радість, коли б десь через неї мусів хтось перейти? Якої підлоти треба на те, щоб говорити собі: хоч… але ж зате… І нехай я буду боягуз, нехай я буду мрець, нехай сміються з мене ті, хто виграв ставку життя, а я на це те тільки скажу: доніс свою свічку додому, не запалив свого прапору! Не був чиновником, що бере хабарі за життя. Я не брав! Як той гуцул, що до кобили своєї говорив: «Здихаєш ти, – каже, – сарако, але ти знаєш і я знаю, що жмінки псєнки[14] не взєли ми з тобою з-під чужого оборогу». «От де, люди, наша слава», слава отаких нуждарів, як я. Покажіть мені того, хто заволодів своєю радістю чесно, я поклонюся йому, але не вам, злодюжки-горобці, що прилетять до чужого застеленого білою скатертю стола, украдуть крихітку хлібця з тарілки, замість дяки капнуть своїм добром на скатертину й відлетять пріч, хіхікаючи: «Чик-чирик! Vive la vie!.. Бери-лови! Цілуй її! Еще раз, еще раз, тисячу раз!»

Ні! Убога моя психологія, але й ваша не з тих, щоб гордитися нею. Правда, ви їхали експресом, коли я плентався з дубцем у руках по осінніх калюжах; ви оббризкували мене болотом з-під шин ваших авто, але в моїх очах горить щось, чого немає в ваших. У мене є з чого бути гордим!

Він дивно й незрозуміло оживився. «Маніяк?» – пролинуло у мене в голові питання. – «Ні, – сам я собі відповів, – але дуже схожий». І мов підкреслюючи мою думку, N нараз пальнув ні з того ні з сього:

– А все ж женщина любить тільки переможця.

Я аж здивувався. Подав репліку.

– Але чому ви всі радості життя ідентифікуєте тільки з образом женщини?

– А з чим же ще? Все останнє я знаю і можу певно сказати, що там немає щастя. Як хтось казав про діточі літа – «пам’ятаю радости, але не пам’ятаю щастя». От так і тут. Без женщини можна мати задоволення, моменти втіхи, але щастя без женщини нема. Щастя тільки коло неї. При ній – все може бути щастям, без неї – ніщо щастям не стане. Ах, Галю, Галю, Галю!..

Він заломив руки. Потім ухопив нараз віолончель і заграв. І в цю малу, навіть, я сказав би, маловартісну річ вливав він стільки змісту, що я не пізнав речі. Слухав, мов зачарований. Це була справжня мова богів, їх дивні слова, що нараз від чогось розшифровуються, стають зрозумілими й наповняють людську душу нез’яснимим блаженством.

З тих пір і я не можу байдуже слухати «Caprice» Шуберта. Вже багато літ пройшло, а все хвилюють і непокоять мене ці звуки: нагадують наболілу душу.