Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

- А не обламається бібліотекарші? – почав  Вова, й я приготувалася слухати, яка  Алевтина Павлівна  гадюка підколодна, і як вона намовляє на учнів, які вчасно здали книжки.- Я здавав, вона при мені викреслювала, а потім  бреше…  Я б купив, мені не в падло, але дорога штука. І чого це я маю, якщо здав?

- Що ти хочеш від мене? – після  четвертого уроку в мене  страшенно боліла голова, я дико хотіла  їсти, як африканськй абориген, бо зранку не поснідала, а Вова висів у мене над душею зі своїми книжками.

- Ну, ти в нас по ходу класуха, то зроби щось… Захисти свого підопічного, наїдь на бібліотекаршу, - пропонував Вова сміливий  сценарій.  – Хочеш, покажу як.

- По-перше, «ви». До старших звертаються на «ви». І не класуха, а класний керівник, - сердито поправила я нахабного учня. Не витримало моє  людське «я», виховане в класичних  аристократичних манерах.

— Ой, та на скільки там старша, - почав було, але перечепився об мій злий погляд пантери перед полюванням, тому змінив вектор розмови. – Пробачте, по інерції ляпнув, - покаявся Вова. – Класний керівник. Не хотів образити. Чесне слово. Щоб я здох, - і він демонстративно гепнувся на брудну підлогу, імітуючи процес  здихання. Навіть руки на пузі  склав.

- Вставай, клоун. Не забирай хліб у Вігури. Прибиральниці тобі теж не подякують! Ходімо в бібліотеку розбиратися, - я розуміла, що сама ця справа, як кажуть діти, «не розсмокчеться», тому   ми  з Вовою попрямували у відділ видачі підручників. По дорозі Вова в яскравих  фарбах змалював мені, які  справи обкручує бібліотекарка в школі, як вона вимагає з дітей  зайві підручники, а потім на книжковому  базарі в комісійку здає.

- А звідки такі відомості? – поцікавилася  обізнаністю Вови про справи Алевтини Павлівни.

- Я звідки знаю? Я все знаю! - гордо заявив Вова. Подивишся на такого й  розумієш – цей реально знає. 

Алевтина Павлівна як побачила Вову, то зразу ж і накинулася на нього, як  маленький  песик  з-за  паркану на  великого патлатого пса.

-    Не видам, бо не здав!-категорично заявила й  скривила  ледве не фіолетові від гніву губи.

-    Він не здав тільки  підручник з алгебри?- поцікавилася я.

-    А що, цього мало? Рідкісна книга. Вартість  – двадцять гривень, і то не скрізь купиш, - шипіла Алевтина Павлівна. Якщо чесно, мені теж  ця тітка не дуже подобалася, але я не могла  опуститися до рівня Вови й завести лайку з  Алевтиною Павлівною. Я знала інші способи, бо  ще коли навчалася у десятому класі, то  допомагала   бібліотекарці   реєструвати книжки й списувати журнали.

-    Наскільки я розумію, в читацьку книжечку ви вносите реєстраційний номер книжки, який  є у відповідному підручнику, так? – спитала я у  злої бібліотекарки.

-    Звичайно. Все, як за правилами. У нас порядок!

-    Отже,  якщо  серед підручників знайдеться такий, в якому реєстраційний номер співпаде з тим, який  записаний у  Титаренка в картці, – значить він цю книгу здав? – уточнила я.

-    На що ви натякаєте? Що я не викреслила книжку? Бути такого не може!

-    Алевтино Павлівно, не гарячкуйте. В кінці року ви могли забігатися, замотатися. Ви ж не комп’ютер, а людина. А хлопцю – халепа. 

-    Оцьому халепа не завадить, а то він сам – ходяча халепа. Я шукати не буду!- категорично заявила  бібліотекарка, - Зараз, розбіглася. Мені що, робити немає чого, книжки перевіряти?

-    А вас ніхто й не примушує.  Запишіть номер на папірці, а Вова знайде сам. Це ж у його інтересах. Де у вас сховище для підручників?

-    Яке сховище? – вирячилася  бібліотекарка. – У нас книжок рівно на всі класи. Я видала підручники  у вересні дев’ятим класам. А їх аж три.

-    Пишіть номер, - натиснула на бібліотекарку й повернулася до Вови. – У тебе тиждень, щоб перевірити книжки у дев’ятикласників.  Принесеш книжку – доведеш, що правий, - простягла я папірець Вові. Той  аж  просіяв від щастя. – І акуратніше з самими дев’ятикласниками, без фанатизму. 

-    Оце справедливо. Знайду! – виголосив Вова,  схопив папірець з номером і зник. Пролунав дзвоник на урок. Ну ось, не поїла, не відпочила та ще й отримала на прощання від бібліотекарки  зле: 
—  Будеш з ними панькатися так, на голову сядуть. Тоді не плач.
 
 Не минуло й двох днів, як Вова знайшов книжку з відповідним номером. Бібліотекарці  довелося  списати з нього борг і видати  комплект книжок для десятого класу.  У поводженні  зі мною Вова перестав бути  занадто грубим і цинічним, а от інші  вчителі   все ж потерпали  від його  прямого нахабства й безпардонності.  Якось завела мову в учительській про його ганебну  поведінку й такого наслухалася, що аж вуха пов’яли. 

- Він  прогульник. Два роки просидів в одному класі.  Ви ще з ним наплачетеся. Клас, як стадо баранів, ведеться на його витівки. А дівчата помічають тільки його м’язи й   вродливе личко, - видала  Альбіна  Карлівна, тридцятирічна вчителька хімії. – Я б вам порадила  прямо йти додому до батьків. Хай щось роблять.

- У нього немає батьків. Зайдіть до мене,  Софіє Костянтинівно, -  завуч Олена Дмитрівна   вчасно встряла  й  запросила мене на розмову, яка виявилася ой  якою  довгою. З цієї розмови я дізналася, що  Вова Титаренко  на сьогоднішній день  перебуває  під опікою бабусі, з якою й проживає у п’ятиповерхівці на вулиці Широкій, пять. Тоді мені ця  адреса нічого не казала. Але коли я таки зібралася провідати  помешкання  Титаренків, навіть уявити собі не могла  всієї широти  життя  звичайних пролетарів.