Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

хаті. Її нам подарував один пан, у котрого я служила. Нехай поганенька, але нарешті своя! Не мали вже сил перебиватися по чужих кутках. Це було чисте щастя! Але потім… Максим почав пити. Із майстерні його вигнали, роботи не було, а в шинку саме завелися друзі. Задумали вони якось із тими друзями, будучи напідпитку, пограбувати карету якогось австрійського графа, що перебував у місті інкогніто. Поробили собі довбні, взяли вила й пішли чекати на нього в лісі. Там їх і схопили. Максим зміг утекти. Уже тверезий забіг додому, розказав усе та подався на Запоріжжя.

– Скільки часу вже минуло?

– Два роки. Ні слуху, ні духу. Отож самі, як знаємо, так на хліб і заробляємо.

– Чого ж до батька не поїдеш? Його в Києві поважають, називають старцем. Він п'ять літ з хворими ногами лежав, а люди все приходили за ним доглядати. Він казав, що не сподівається вже тебе побачити. Але я думаю, він збрехав. Ця надія лише й тримає його на світі.

Олена заламала руки, аж кісточки хруснули.

– Як я можу? Через стільки років? Та ще й приїхати ні з чим?

– Тобі заважає лише твоя пиха.

– Пані, – раптом перебила її Ганничка, – ти казала, що дід п'ять років лежав. А зараз? Хіба… він не лежить?

– Одужав. Я його зцілила.

– То… ти цілителька? – обережно запитала дівчинка, примружуючи одне око.

– Була такою.

– Як це, була? Ну, маму ж ти зцілила?

– Це тому що її батько двічі рятував мені життя.

– А цю дівчину зцілити можеш?

Рута зовсім забула про Федю. Та вже виглядала, наче мрець, майже не дихала, але жилка на шиї ще слабко пульсувала.

– Я не можу, – видихнула Рута, відводячи палець від Фединої шиї.

– Як, не можеш? Таку хворобу не вмієш лікувати?

– Я… всіляку вмію. Але я дала обітницю більше не відьмувати.

– То ти її все одно вже порушила, – не вгамовувалась Ганничка, дивлячись на Руту своїми великими ясними очима.

Ця дівчинка нагадала її саму в дитинстві. Така мала, а вже така доросла, і гонору, хоч відбавляй, і гостре почуття справедливості виблискує в глибині тих світлих очей.

– Добре. Я зроблю. Я дуже завинила перед нею.

Рута поклала руки Феді на груди. Щоб врятувати помираючу, доводиться витрачати багато сил, Рута знала. Вона знала, що знову матиме набряки під очима, її ноги будуть підкошуватися, а від перевтоми вона може втратити свідомість. Але лиш тільки Рута відчула, як від її грудей до кінчиків пальців перетікає тепло, знаходячи свій шлях просто до Фединої рани, прийшло знайоме радісне відчуття перемоги та потрібності.

Коли Рута нарешті відняла руки, вона опустилася просто на додолу на сіно. Її підняли, поклали на лежанку, дали напитися води. Потім мама з дочкою кинулися до хворої. Хоч вона все ще не приходила до тями, уже можна було почути її рівне дихання. Рвана рана на грудях, що йшла від самого плеча й до живота, майже затяглася. Ганничка заходилася міняти ряднину на чисту від крові та гною, а Олена сіла на припічку біля Рути.

– Як почуваєшся?

– О, та я певно що виживу, не переймайся, – відповіла Рута, підводячись на ліктях.

Олена простягнула їй горнятко з тими самими прянощами, які так зацікавили Руту.

– Що це?

– Це варенуха з турецькими травами. Один болгарин їх продає на базарі, а мені потроху відсипає задарма, бо я колись його від зубів вилікувала.

Рута зробила ковток, і відчула, що життя до неї повертається.

– Зроби мені ласку, – повагом сказала Рута, відпиваючи ще. – Коли повернеться Захарій, її наречений, перекажи, що… просто скажи, що я не погана людина. Скажеш?

– Скажу.

– Добре, – зітхнула Рута, і не прощаючись, вийшла з хати.

Вже біля самого маєтку панів Корецьких вона згадала про лишену делію, і що від неї, пані Беркутович, пахне потом, і що шовкова хустка з її голови давно сповзла на плечі, відкриваючи сонцю неслухняні й скуйовджені руді пасма.

– А правда, що коли на Великодню службу взяти за щоку вареника й так простояти всю заутреню, то можна побачити, котра з присутніх баб відьма?

Рута ледь посміхнулася на те. Оксана саме принесла ранкову воду для умивання. У воді плавав білий вишневий цвіт.

– Більшої дурниці я не чула. Утім, хто зна', може воно й правда. Я ж від людей раніше не крилася, – спохмурніла жінка.

– Чим же пані моя так засмутила пана-господаря в тому Браславі, що він і за ворота її тепер не пускає? А сам, навпаки, вдома майже не буває…

– Розчарувала я його. Не зміг прийняти пан у свій дім ні відьму, ні хуторянку. А іншого життя, шляхтянського, я не знаю.

– Ох, та це ж так просто! Тільки й роби, що нічого не роби!

Оксана залилася дзвінким сміхом і вибігла з кімнати, забираючи з собою «брудні» простирадла. Їх міняли два дні тому, але в пана Зміцера заведено було прати білизну ледь не щодня. Лиш тільки за челядницею зачинилися двері, як тут таки вона вбігла назад.

– Пані, там гість, – таємниче прошепотіла вона, піднімаючи свої й без того високі брови.

– Скажи, що пана немає вдома.

– Але гість до пані. Молодик.

– Гарний?

– Як намальований!

Рута примружилася, а її серце забилося частіше.

– Тоді прийму його в саду, – нарешті вимовила вона.

Захарій совався на кованій садовій лаві, а побачивши Руту, скочив, наче йому там припекло.

– А, це ти, – дещо розчаровано сказала Рута, підійшовши ближче.

Чи ж його вона чекала?

Рута тихо привіталася й, по-дружньому посміхнувшись, сіла на лаву навпроти.

– Я не знаю, як до тебе тепер звертатися, – ніяково почав гість, опускаючи очі долі.

– Яка коротка в чоловіків пам'ять! Минув від сили місяць, а він вже забув, як звати!

– Ой, та я не про те…

– Рута. Як була, так і є, – відрізала жінка. – Скажи, як вона?

– Одужує. Рани позатягало, наче й не було, – Захар нарешті наважився присісти. – Пробач, що тоді про тебе наговорив…

– Нічого. Я заслужила.

– Коли ти мене приворожила…

– То не я! Присягаюся, Захаре! – ледь не викрикнула вона, безсило плескаючи руками. – То не я…

Захар повів бровою, далі коротко кивнув, удаючи, що повірив. Його красиве мужнє обличчя осунулось від пережитого горя, біля очей виднілися борозни зморшок. Але постава була рівною, плечі розправлені, а в очах нарешті грала маленька жива іскорка.

Чоловік зітхнув.

– Усе було, ніби в тумані. Я пам'ятаю… все. Але тоді я не міг нічого з собою вдіяти. І завадити тобі не міг…

– Пробач мені!

– Ні, я