Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Не чекаючи на відповідь, Захар продовжив:

– Збрехав, що то хрещений дав йому коштовності. Він їх украв. Саме тому довелося тікати поспіхом серед ночі.

Рута замовкла. Десь усередині голос закричав: «Ні! Це неправда! Це наклеп!», але розум тепер було не так легко ввести в оману. Розум вірив Захару.

– А ще, він говорив про скарб, який буцімто захований у його родовому Чернецькому замку. Це була головна мета його походу. За ним він прямував і його обіцяв зірвиголовам, яких я для нього знаходив.

– Ти прийшов мені це сказати? – посірілим голосом сказала Рута.

– Я прийшов, бо мусив пересвідчитися, що з тобою все добре. Олена сказала, ти порушила дану чоловікові обіцянку не чаклувати…

– О, не переймайся. Чоловік про це не знає. Принаймні, відкрито мене в цьому ще не звинувачував. Знаєш… – раптом почала вдавано посміхатися Рута, театрально розмахуючи руками, – живемо – душа в душу! Купаємося у втіхах та коханні! А поза тим – нудьга. Доводиться вчити польську й латину, бо в цілому домі жодної книжки по-нашому немає.

– Я тобі з Києва передам, – завірив Захар. – Мені вже час.

– І мені.

Рута зайшла в свою світлицю, щільно зачинила двері й сіла на стілець. Спину вирівняла (щоб була пряма, як у Захара), підборіддя звела доверху, руки, рясно всіяні весняними рудими плямами, поклала на коліна, та так і завмерла. Здавалося, варто було тільки заридати, і все в житті одразу зробилося б добре. Усе б змінилося. Позаяк сльози душили десь у верхній частині живота, під грудьми, а доверху піднятися не могли. Вона їх не пустила. Довго так сиділа, кам'яним ідолом, бовваном, і що там співали за вікном ідучи дівчата, і що щебетали вечірні солов'ї чи кричала челядь, вона вже не знала й не чула. «Я би ніколи не зробив тобі боляче»… Лише зрадив кілька разів, брехнею та своєю байдужістю.

Віз неспішно котився по звивистій дорозі. Котився на північ. Олесь тужливо подивився йому вслід, понуро опускаючи плечі. Виважений і достеменно продуманий – як йому тоді здавалося – план не спрацював. А все через якусь чортівню, бісові чари! Триклятий характерник наслав ману, а відьма не зметикувала вчасно. Вона то, може, і зметикувала, але ж не зуміла попередити про небезпеку, переконати його, Олеся, що в тому богом забутому місці засідка. Триклята відьма! Вийшла заміж за свого багатія, не вагаючись. А він тепер тут, на перехресті чотирьох доріг, посередині ніде. На заході майорять вершини Карпат, на сході степи Бессарабії, на півдні волохи й османи, а на півночі його замок. Його замок!

Десь закаркали ворони.

– Рано ще вам! – огризнувся він. – Я шляхтич! Чули? Я так просто не відступлюся від свого.

Ворони ще раз прокричали йому своє «кар-р» і зникли за деревами, а Олесь розстелив на придорожній весняній траві потріпаний жупан і присів під калиновим кущем. Його заслали сюди – відвезли та покинули на роздоріжжі. А йому – кров із носа – треба було повернутися. Але ж не з голим пузом іти на алебарди[31]! Звідкись має прийти підмога, треба лише її дочекатися й вчасно зловити момент. Олесь не став вибирати дорогу – він вирішив зачекати на першого подорожнього. І перший подорожній невдовзі з'явився. Цілих двоє – у башликах та з луками за плечима, верхи на низьких південних конях. Це були буджацькі татари. Олесю доводилося бачити таких на ринках Бессарабії, вони продавали чоботи, шкіряні сумки та худобу. Але ці два не схожі були на торговців. Без зайвих розмов вони схопили Олеся, зв'язали жорсткою конопляною мотузкою руки та безцеремонно закинули на коня, ніби то була не жива людина, а мішок зерна, прекрасно вдаючи, що не знають жодного слова русинською.

Сутеніло, коли татари привезли бранця в табір. У табір Османів! Олеся кинули біля стосу[32], прив'язавши до ялиці, та на допит вести не поспішали. Юнак похмуро спостерігав за звичайною вечірньою метушнею в турецькому таборі, майорінням червоних яничарських жупанів, лайками татарських найманців у брудних халатах і сердаках[33] та готуванням баранини в великому казані. Це був невеликий загін, до ста чоловік. Побачив Олесь і його ватажка – поважного товстого турка, убраного в пишні шати. Для нього було розбите окреме розцяцьковане шатро. Ватажок стояв біля свого намету, курив люльку й неспішно говорив із якимось світлошкірим молодиком у чорному кунтуші зі срібними галунами, що крутив у руках свою підбиту бобровим хутром шапку. Вочевидь, то був не простий перехожий, що зайшов потеревенити про коней та збрую. Олесь намагався прислухатися, але вітер відносив слова, тож розмова так і лишилася в таємниці.

Доки не настала ніч і навкруги не запалахкотіли вогнища, юнак очікував, що його поведуть на допит. Чи принаймні нагодують. Та про Олеся так ніхто й не згадав. Що було робити? Утекти йому годі й пробувати, він же не герой, а от вимагати зустрічі з турецьким агою було б доречно, бо дуже хотілося їсти й пити, ще й кінцівки почали підмерзати на нічному холоді. А якщо ага людина практична, як більшість вельможних турок, то неодмінно розгляне варіант легкої наживи в Чернецькому замку на Поділлі…

Аж раптом все навкруг загриміло. Просто біля Олеся впав зарубаний шаблею татарин, обливаючи його теплою ще кров'ю. Постріли залунали безперервно, почувся запах пороху, і незабаром усе затягло димом. Олесю здалося, що так триває цілу вічність. Він відчув, як йому бракує повітря, як багрянець сходить із його обличчя, сили полишають його, а сам він котиться кудись у темряву. Олесь зомлів.

Отямився за якісь чверть години, коли дим розвіявся, а останні османи відступали, голосно щось лепечучи.

Зв'язані руки й без того зуділи, а тут ще й тіло мертвого татарина боляче затиснуло його ногу й передпліччя. Не в змозі поворушитися, Олесь закричав:

– Допоможіть, будьте ласкаві!

На його крик зійшлися вояки. Юнак розгледів засмаглі обличчя й насуплені брови – справжні лісові чорти. Вони відкинули тіло татарина, але розв'язувати не поспішали.

– Та свій я, свій, душа християнська! – говорив він, а волохи відповідали йому по-своєму.

Мова скидалася на суміш італійської зі слов'янськими мовами, зрозумілі були окремі слова, але белькотіли так швидко, що годі було розібрати. А ще здавалося, його не поспішали відпускати.

Позаяк, страх, що скував було тіло й душу Олеся, якось враз відступив. Він так довго боявся, що тепер йому хотілося вже просто якогось рішення.

Нарешті серед волохів