Читати книгу - "Тілоохоронець для не коханої, Олександра Малінкова"

- Арино, сідай! Мій дім, мої правила! – Наполягала Адель.       

- Чому тупиш, тобі ж сказали, - гиркнула сестра.         

     Нарешті дівчина наважилася й присіла на краєчок стільця, який відставив Лекс для неї. Дівча миловидної зовнішності, виглядає максимум років на двадцять. Темне волосся заплетене у тугу косу, на носику ластовиння, привітні сірі очі, лице овальне, без виражених на модну манеру вилиць чи впалих щік. Зріст – середній, пишні форми, але зайвих декілька кілограмів аж ніяк не псували.

- Дуже смачно, - похвалив хазяйку Олексій, скуштувавши їжу, - як у моєму дитинстві.

- Скільки в цьому калорій? – Інна не їла, але виделкою розколупала котлету, наче шукала в ній прихований сюрприз у вигляді гвіздка чи щурячого хвоста.        

- Хто боїться погладшати, той їсть салат, - тихо й без  емоцій вимовила Адель, не зводячи погляду зі своєї тарілки. Ця нахаба не зіпсує їй вечір.           

    Та все ж таки відреагувала на хрюкіт, який лунав десь з піж столу. Поглянула спочатку через плече. Мисочка Гелени стояла повна собачого корму, то он хто підхрюкує під столом? Зазирнула, й дійсно, стоїть на задніх лапах, а нахабна пухнаста морда вже на коліні у Лекса.

- У Лекса смачніше? Так дамочко? То ви не зраджуєте своїм звичкам?  

     Ця мала, несподівано повернула дівчину у події чотирирічної давнини, коли її татусь приніс песика ще зовсім крихітним. Тоді від хвороби всього декількома місяцями раніше померла мати Ади, й він вирішив, що ця маленька пухнаста, слинява грудочка принесе трішки радості в їх похмуре життя. Він вгадав, без посмішки на бульдожка дивитися було не можливо. Ніжна й любляча малеча одразу полюбилася Аделі й та на всі сто відсотків, а то й тисячу відповідала їй щенячою взаємністю та відданістю, на яке тільки було здатне її собаче серце.       

    А тепер ця мала зрадниця строїть свої щенячі оченята Олексію. Ну з такаю суперницею не потягатися.     

- Олексію! – Звернулася до нього Інна, - скажіть, а у Вас є оствіта?     

- Навіщо тобі? – Адель одразу відреагувала.  

- Ну просто цікаво! – Дівчина поклала виделку й стала не приховано розглядати хлопця.

- Так, маю, - спокійним тоном відповів він, й продовжив вечерю.      

- Фізкультурний факультет?

- Ні, економічний.         

- Навіть так, і що навіть вдалося закінчити освіту?       

- Уявіть!    

- А що у нас в Україні простіше знайти роботу тілоохоронцем ніж по фаху? – Ніяк не могла вгамуватися вона, встала, манірно покрокувала до шухлядки де стояла випивка, дістала пляшку дорогого вина й протягнула Лексу. – Відкрий.                 

- Відкрийте, я не пам’ятаю, щоб переходив з Вами на ти, - Олексій проігнорував її прохання, тому дівчині знову прийшлося шукати штопор у іншій шухлядці.    

- Так, що?          

- Інно, що саме Вас цікавить в моїй біографії? Займався легкою атлетикою, на другому курсі була травма коліна й про великий спорт прийшлося забути. Це Вам цікаво? Університет закінчив, але як і багатьом підліткам професію обирали батьки, а я погодився, бо моє життя було спорт. Потім зрозумів, що економіка не та професія про яку я мріяв, от і все. Чи судимий, чи одружений, чи не маю хронічних хвороб, на ці питання відповідати слід?            

- Ні, - тихо відповіла Інна.     

- От і добре!- Видихнув він. – Буду вважати цю розмову завершеною. 

- Дякую, Адо було справді дуже смачно, я допоможу з посудом, - звернувся до неї Олексій.

- То мені відкриє хтось пляшку?

- У цьому домі не п’ють! – Відповіла на її питання Адель.

- Чудово! – Вигукнула сестра й демонстративно вийшла з кімнати, прихопивши з собою пляшку.

- Пані, Адо, давайте я вимию посуд! – Тихо запропонувала Арина.

- Йди відпочивай, якщо щось буде потрібно, кажи, - доброзичливим тоном відповіла Адель.

- Дякую, дуже шкода, що ви не моя хазяйка, - останні слова дівчина вимовила зовсім тихо, коли виходила з кухні, та Ада почула й не тільки вона.    

Лекс забрав з її рук брудну тарілку, ледь сковзнувши по її холодним пальчикам.

- Йди  сама відпочивай, я приберусь, ти втомлена, сьогодні був довгий день, - ніжно промовив він.

- Я навряд чи засну! Занадто насиченим він був сьогодні, - зітхнула вона.   

- То зустрінемося на даху? Я б залюбки полюбувався на зорі у тиші, - він посміхнувся й поглянув їй у очі.         

- Через годину! – Вона теж не втрималася від посмішки.    

- Добре, через годину!           

    Та цей контакт очей був обірваний милим створінням, яке почало скавчати й дряпатися на ногу Лекса, натякаючи, щоб брали її на ручки та пестили досхочу.