Читати книгу - "Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий"

З такого життя Івана Карпенка-Карого вириває Михайло Старицький. Отримавши запрошення працювати в його трупі, Карпенко-Карий збирає речі, залишає дітей на старого батька і готується до театральної кар’єри. Але Івана Карповича заарештовують за те, що, працюючи в поліції, він використовував своє службове становище для виготовлення фальшивих документів для революціонерів, і відправляють на заслання в Новочеркаськ. Коли ж туди приїхала вже давно закохана в Івана Карповича Софія Віталіївна Дітковська, то була вражена його виглядом: «Зустріло мене бліде, здивоване, немов крижане, обличчя. Потім радість, зворушення й сльози...» Проте Карпенко-Карий не міг зламати життя дівчині, він умовляв її: «Ви ще молода, повна сили й надій. Що вам робити тут, у моїй могилі? Залишіть мене одного. Навіщо нищити своє молоде життя? Не хочу я від вас такої великої жертви». На засланні Карпенко-Карий навчився ремесел палітурника та коваля, написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), створив блискучі твори: «Бондарівна», «Мартин Боруля», «Розумний і дурень», «Наймичка», до­опрацював «Безталанну». А тим часом від Софії приходили зворушливі листи, на які він відповідав, але до себе не кликав. Софія Віталіївна згадувала: «Нарешті прийшов один лист, в якому Іван Карпович просив мене перевірити себе саму: чи зможу я заради нього зректися і своєї роботи, і свого краю, і своєї родини. Прочитавши оті слова, я вже більше не вагалася, я знала, що мушу їхати до нього і що без нього немає для мене щастя на світі». На початку червня 1884 року Софія Дітковська прибула в Новочеркаськ і стала дружиною Івана Тобілевича.

Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 року. У 1887 році драма­тург отримав дозвіл на звільнення і 5 червня виїхав з Новочеркаська, через кілька днів прибув до Єлисаветграда, а звідти на хутір Надія, де Іван Карпенко-Карий під гласним наглядом поліції знаходився до 10 грудня 1888 року. Півтора року Іван Карпович каторжно працював на землі, рятуючи від конфіскації за борги свій хутір і землю Тарковського. Митець не зважав ні на що, він хотів залишити дітям власну чисту землю. Дружина згадувала: «Довелось йому тоді надовго забути про своє перо і взятися до інших знарядь праці: і до плуга, і до коси, і до лопати... Іван Тобілевич цілими днями, а в жнива — то й ночами працював на полі. Навіть обід і полудень ми виносили йому туди. Він та ще два робітники всьому давали раду. Як це було трудно, знають лише ті, хто без усяких грошових запасів приступає до справжнього, серйозного діла, маючи лише руки. Та дякуючи невпинній праці..., земля... почала десятирицею обдаровувати свого працівника... Минуло багато років, перш ніж Іван Карпович... заплатив свій останній борг і міг вільно зітхнути і спокійно заснути».

Щойно було знято гласний нагляд і заборону жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзькій губернії, актор і драматург вирішив повернутися на сцену. Спочатку він вступає до трупи Миколи Садовського, але вона згодом розпалася. Потім — до трупи Панаса Саксаганського, в якій грала сестра Марія зі своїм чоловіком. Проте на цей колектив посипалися нещастя: прямо на сцені, зігравши Софію з «Безталанної», померла Марія Садовська, а в Катеринославі страшна пожежа знищила все майно мандрівного театру. Коли не було гастролей, Карпенко-Карий повертався на хутір, вдень працював у полі, а ночами писав. Тут, на хуторі Надія, народилися кращі його драматичні твори: «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий», «Суєта», «Житейське море». І хоча писати Іван Карпенко-Карий почав значно пізніше, ніж грати на сцені, він створив 18 оригінальних п’єс і 3 етюди, які й досі не сходять з театральних підмостків.

За роки своєї акторської діяльності Карпенко-Карий створив цілу галерею образів: Возного («Наталка Полтавка»), Терентія Пузиря («Хазяїн»), Калитку («Сто тисяч»), Мартина Борулю й Омелька («Мартин Боруля»), багатія Хоми («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...»), Барабаша («Богдан Хмельницький»), Шила («Як ковбаса та чарка...»). Казали, що артистичний талант Карпенка-Карого не одразу впадав у вічі. Його гра була позбавлена ефектних рухів і жестів, які відразу привертають увагу глядача. Але разом з тим вона відзначалася художньою досконалістю, силою почуття, справжньою поетичністю. Усі, кому доводилося бачити на сцені Карпенка-Карого, були вражені тим, як старанно і тонко обробляв він кожний образ. Тобілевич керувався однією думкою — якнайповніше й якнайглибше розкрити характер, психіку, внутрішній світ персонажа. На думку історика українського театру Олександра Кисіля, Іван Карпенко-Карий виступав на сцені природно, його гра була надзвичайно тонкою. Актор створював малюнок психічного стану людини «без різких зовнішніх ознак, без зайвих по­дробиць».

У 1890 році письменник вступив до товариства україн­ських артистів, тоді ж актор і драматург створив власну трупу. Постійна напружена творча й виснажлива фізична праця, нервові переживання, проблеми й турботи позначилися на здоров’ї митця. Через хворобу він у 1906 році покинув сцену. Дружина повезла його лікуватися за кордон, але, на жаль, допомогти хворому було вже неможливо. Іван Карпенко-Карий помер 15 вересня 1907 року в Берліні. Його тіло було перевезено в Україну й тут поховано на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

Вражений звісткою про смерть Карпенка-Карого, Іван Франко писав: «Чим він був для України, для розвою її громадського та культурного життя, се відчує кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би читав його твори; се зрозуміє кожний, хто знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література та якому щодо ширини й багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя і ясного та широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов’янських народів».

Т. М. Панасенко