Читати книгу - "Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пузир. Піду, піду. (Опираючись на Феногена, підводиться.) І ви заспокойтесь, обійдеться без операції — нарив прорвало. Одно погано: пропасниця причепилась... Нічого, пройде, і завтра я таки поїду з тобою, Феногенушка, вівці куповать.
Феноген. Поїдемо, поїдемо!
Пузир (іде й стає). Ага!.. Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка, з послідніх, біленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули, — шкода худоби і потеря...
Пішли.
Лікар (до Золотницького). Два-три дні — і смерть!
Урядник. А що ж мені робить, що я скажу слідователеві?
Золотницький. Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і скоро дасть показаніє перед Богом.
Завіса
«Один із батьків новочасного українського театру...»
Літературна творчість Тобілевича — це тільки одна сторона його громадської діяльності. Не забуваймо, що з його був не тільки визначний письменник, але й славний артист [...] І як письменник-драматург, і як артист, Тобілевич — коштовний самородок у своїй натуральній формі.
Родина Тобілевичів була унікальною, її справедливо називають основою українського театру. Старший син Іван Карпенко-Карий був драматургом і актором, його брати — режисерами та акторами: Микола Садовський, Панас Саксаганський, сестра — актриса та співачка Марія Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли видатні артистки українського театру: Марія Заньковецька (вона стала дружиною Миколи) та Софія Тобілевич (дружина Івана після смерті Надії Тарковської). Завдяки діяльності цієї родини Україна отримала свій професійний театр, а завдяки Івану Карпенку-Карому — чудову драматургію. Від неї повіяло таким свіжим вітром, що той повів одразу вловили і критика, і глядачі не тільки в Україні, а й за її межами. Так, під час гастролей українського театру в Москві 1901 року газета «Театральные известия» дала таку лаконічну (хай і не дуже вправну), але точну характеристику художньому почерку драматурга:
Малороссийский он Островский,
Фотограф родины своей.
Его перо лишь правдой дышит.
И чужд ему совсем шаблон...
Он так же славно пьесы пишет,
Как и играет славно он.
Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім — Іван Карпенко-Карий) народився 29 вересня 1845 року в селі Арсенівка Бобринецького повіту біля Єлисаветграда (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області). Предки Тобілевичів колись були досить багаті, належали до польської шляхти. Карпо Адамович Тобілевич працював управителем поміщицьких маєтків за чинш, тобто за певну частку прибутку від господарства. Одружуючись, батько викупив дружину Євдокію Садовську з кріпацтва у пана Золотницького, хоч у минулому її рід був козацьким. У цій простій, од природи обдарованій родині, де жила любов і повага, й виховувалися майбутні театральні діячі. Мати була лагідною і доброю людиною, мала чудовий голос. Саме їй завдячують діти своїм талантом, вважаючи, що мати заронила в їхні душі перші зерна артистичного хисту. Іван, найстарший з дітей, дуже захоплювався маминими піснями і в дитинстві мало не щодня просив її розповісти й проспівати «Наталку Полтавку» Івана Котляревського напам’ять.
Батько хотів бачити дітей освіченими, він особисто вчив їх грамоти вдома. Але ж дати усім шістьом дітям ґрунтовну освіту збіднілий шляхтич не мав змоги. Найстаршого Івана перед школою він наставляв: «Учись, синку, учись! Ми люди бідні, ніхто нас не порятує, коли ми самі себе не порятуємо!» Спочатку свого первістка Карпо Тобілевич віддав у Бобринецьке повітове училище, яке у 1859 році Іван закінчив на «відмінно». На цьому наука майбутнього письменника й актора закінчилася. Сімейний бюджет не міг потягнути подальшого навчання, тому мрії про університет залишилися тільки мріями. Батько влаштував чотирнадцятирічного Івана писарчуком в канцелярії спершу в Малій Висці, а згодом у Бобринці. Кар’єра виявилася досить успішною, хоча сама робота не була милою. Коли у 1865 році повітовим центром став Єлисаветград, Іван Тобілевич почав працювати там у канцелярії поліційного управління.
Ще навчаючись у Бобринецькому училищі, Тобілевич захопився театром, і це захоплення стало його відрадою, віддушиною. Своїй другій дружині Софії Віталіївні Карпенко-Карий пізніше розповідав, що на вистави знаменитого актора Олдріджа, який був на гастролях у Єлисаветграді влітку 1861 року, він ходив пішки з Бобринця, вистоював зранку під театром, сидів цілий день на бульварі, а після вистави вночі знову йшов, щоб на ранок устигнути на службу. Театр став змістом життя майбутнього драматурга. Він ретельно займається самоосвітою, бере участь в аматорських виставах. Коли було вирішено поставити на сцені «Назара Стодолю» Шевченка, Івану Тобілевичу запропонували роль Гната Карого. Під час репетицій Іван усе більше й більше захоплюється молодою акторкою, яка грає роль Галі, — Надією Тарковською. Шевченкова п’єса їх не тільки познайомила, а й поєднала. У 1870 році вони одружилися (до речі, внучатими племінниками Надії Тарковській доводяться відомі російські митці — поет Арсеній Тарковський та його син, відомий кінорежисер Андрій Тарковський). На згадку про цю доленосну роль Тобілевич залишає у псевдонімі прізвище Шевченкового героя, додавши цю частину псевдоніму до іншої — імені, по батькові — Карпенко. Так в літературу, драматургію та театр на довгі роки приходить нова постать, яскрава, непересічна особистість — Іван Карпенко-Карий.
На жаль, сімейне щастя Івана та Надії було недовгим. З п’ятьох дітей двоє померло, молодою пішла з цього світу й дружина. Сумного вдівця помітила акторка Софія Віталіївна Дітковська, подруга його сестри Марії: «Перші дні його вступу до нашої трупи я теж уважно приглядалася до нього. Адже ж то був Машин брат, який, за її словами, завжди заступав їй батька і морально, і матеріально. Обличчя у Івана Карповича було ще не старе. Сірі розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись на того, з ким він розмовляв. Густе русяве волосся було зачесане на боковий проділ. На скронях уже почала пробиватись сивина, і такі ж сиві ниточки виблискували у його зачісці. Він виглядав трохи втомленим і зажуреним». Так, раннє вдівство та постійні турботи про хліб насущний для багатодітної сім’ї зістарили митця, але не зламали його, не згасили вогонь творчості.
У 1883 році майбутній драматург в альманасі «Рада» друкує оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. А в 1884 році Іван Тобілевич потрапив під підозру свого ж відомства, й указом міністра внутрішніх справ був звільнений з посади секретаря поліції за неблагонадійність. Цей випадок афористично прокоментував Франко: «Росія втратила поліційного пристава, Україна зискала Карпенка-Карого». Але без роботи в Єлисаветграді протриматися із сім’єю було неможливо. Іван Карпенко-Карий покидає місто й переїжджає на хутір Надія, який був закладений на землях поміщиків Тарковських і названий Іваном Карповичем на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто тисяч. Хазяїн, Іван Карпенко-Карий», після закриття браузера.
