Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Порушник праху, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Порушник праху" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 32 33 34 ... 69
Перейти на сторінку:
часу не марнувати. Алек Сендер може поїхати на моєму пікапі до в’язниці, по дорозі до школи, і лишити перед ворітьми.

— Так, м’, — сказав його дядько.

Шість

Отже, вони відвезли міс Гебершем додому, на околицю міста і, минаючи кошлаті, занедбані кедрові гаї біля нефарбованого портика з колонами, під яким вона зникла, вийшовши з автомобіля і, мабуть, навіть не спиняючись на ходу, вони одразу почули, як вона з будинку на когось кричить — на старого негра, може, брата Моллі та Лукасового шваґра. Її сильний голос лунав напружено та трохи високо від безсоння та перевтоми; потім вона вийшла, несучи велику картонку, наповнену чимось подібним до випраної невипрасуваної білизни, довгими зіжмаканими згортками тканини і підв’язками панчіх, та сіла знову в машину, і вони вирушили назад на Майдан, долаючи свіжі затишні ранкові вулиці: старі великі зогнилі дерев’яні будинки з тої давньої доби, коли з’явився Джефферсон, і у глибині — занехаяні кошлаті газони, наче біля маєтку міс Гебершем; старезні дерева та переплетені корінням запашні квітучі чагарники, чиї промовисті назви здебільшого не знають навіть ті, кому за п’ятдесят, і які — подумати лише — навіть якщо там живуть діти, — здаються зачарованими примарами, де літні пані, старі панни і вдови досі чекають звісток сімдесятип’ятирічним повільним телеграфом, щоб отримати послання з поля бою у Теннессі, Вірджинії та Пенсильванії. Ці житла навіть не виходять на вулицю, а визирають з-за плечей післязавтрашніх чепурних, невеличких, новісіньких одноповерхових будинків, оздоблених у стилі Флориди та Каліфорнії, відповідно — з належними гаражами, облямовані акуратними підстриженими газонами і нудно-благопристойними клумбами — за раз по три-чотири, — на ділянках, які ще чверть століття тому вважалися замалими як на один порядний лужок перед будинком, де мешкає благополучне молоде подружжя з двома дітьми і де у кожного (щойно вони змогли це собі дозволити) є автомобіль та членство у сільському клубі, і гра у бридж-клубах, і клуби для молодого покоління бізнесменів, і засідання у торговельно-комерційній палаті, і запатентовані електричні пристрої для куховарства, заморожування і прибирання, і охайні покоївки з кольорових у гофрованих очіпках, призначені керувати цими пристроями; і балачки по телефону, перемовини на дроті один з одним від будинку до будинку, доки дружини у сандалях, штанях і з нафарбованими нігтями та вустами пихкають замащеними помадою сигаретами під час покупок, тримаючи сумки, у мережі продовольчих магазинів та аптек.

Так або приблизно так мало би бути; у неділю вони могли б і не звернути увагу — день як день, — прийнявши те, що ніхто не вмикає і не вимикає гуркоту прибиральних машин, ніхто не натискає кнопки на електропічках, бо це вихідний, відпустка або свято, як-от хрестини, чи пікнік, чи людний пишний похорон, але це був понеділок, новий день і новий тиждень, відпочинок і потреба заповнити чимось нудьгу вже позаду, діти набралися сил для школи, чоловік та батько — для магазину, офісу чи стояння перед дверима редакції «Вестерн Юніон», куди щогодини надходять репортажі про бавовну; зараз уже пора сніданку і пекельної метушні, уселюдського виходу з дому, а досі ще ніде не видно негрів: молоді з випрямленим волоссям, з макіяжем, в яскравих франтівських уборах, замовлених поштою — ця юнь навіть не вдягає своїх капелюшків, куплених на доброчинному базарі, та фартушків, доки перебувають на кухні для білих; і старшого покоління у сукнях до п’ят з домотканого міткалю, фарбованої пряжі, набивного ситцю та коленкору, убраного у довгі однотонні домоткані фартушини, увесь час, так, що це перестало бути символом чи ознакою праці, а перетворилося на звичайний одяг; навіть тих, хто має підстригати газони і підрізати живоплоти. Не було навіть (зараз він це помітив, коли машина перетинала Майдан) артілі вуличних робітників, які мали поливати зі шлангу асфальт і підмітати тротуари, згрібаючи уривки викинутих недільних газет і випорожнені сигаретні пачки.

А от і в’язниця, біля якої дядько теж виліз з автомобіля і попрямував разом з міс Гебершем нагору східцями, у досі прочинені двері, звідки було видно порожній стілець Ліґейта, усе ще притулений до стіни, і, важко виборсавшись з тілесної змори нової, м’якої, позачасової, чорної прірви сну, він виявив, як і раніше, що ні хвилини не минуло, і дядько все ще надягає капелюха та рушає, повертаючись доріжкою до машини. Потім вони припаркувалися біля будинку, Алек Сендер уже вийшов з автомобіля та, обійшовши дім, зник, а він сказав:

— Ні.

— Так, — мовив його дядько. — Ти повинен іти до школи. Або краще лишайся, лягай до постелі та поспи… Так, — раптом сказав його дядько, — і Алек Сендер теж. Хай сьогодні лишається вдома. Тому що про це має бути ні пари з вуст, ні слова, доки ми не покінчимо. Ти це розумієш.

Але він не слухав, вони з дядьком навіть не говорили про одне і те саме, навіть коли він повторив «ні» і його дядько, вийшовши з машини, знову зупинився та озирнувся, а потім стояв, довгим поглядом дивлячись на нього, і зрештою промовив:

— Ми з тобою трішки випереджаємо події, все виходить шкереберть, хіба ні? Це я повинен запитати тебе, чи маю йти. — Тому що він думав про свою матір, причому не щойно згадав її — це прийшло йому на думку ще коли вони проїжджали Майдан п’ять хвилин тому. Найпростіше — це вилізти з дядькової машини і податися до шерифової, сісти туди й просто лишатися там, доки вони не будуть готові повернутися до тої церкви, і він, напевно, думав про це й ладнався б зробити, якби не був таким виснаженим, наче з нього всі соки висмоктали, і якби не ця нудота від бажання заснути, з якою, він знав, нічого не вдіє. Сам факт, що він здійснив це двічі за одинадцять годин, причому один раз — таємно, а другий — лише за щасливої нагоди, несподівано, блискавичним ударом і наступом, — але тепер це прирекло його на остаточну поразку і розгром: розмірковуючи над власними репліками на дядькову адресу — у відповідь на його по-дитячому наївні нотації щодо школи та сну, — коли зіткнувся з цим впливом і непримиренною атакою, коли дядько прочитав його думки та наміри, стоячи ще хвилину біля машини та дивлячись на нього співчутливим безнадійним поглядом. Дядько хоча й був п’ятдесятирічним холостяком і тридцять п’ять літ жив без жіночого верховенства, але теж відав і пам’ятав, як саме виправдовуватиметься жінка — і необхідністю навчання, і його фізичною виснаженістю, але казатиме менше слів і швидше це

1 ... 32 33 34 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Порушник праху, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Порушник праху, Вільям Фолкнер"