Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І коли перед нами відкривається вулиця, коли ми їдемо в західному напрямку під укриттям голих гілок, я відчуваю, як очі переповнюють сльози. Моя вулиця, чотири пори року по тому. «Дивно», — думаю я.
— Що дивно? — питає Литтл.
Я, мабуть, подумала це вголос.
Коли авто наближається до дальнього кінця дороги, я затамовую подих. Онде наш будинок — мій будинок: чорні вхідні двері, викувані з латуні цифри 2-1-3 над дверним молоточком; по обидва боки — шибки з вітражним склом, біля них — ліхтарі-двійники, що сяють своїм оранжевим електричним світлом; чотири поверхи вікон, що тупо вирячились у світ просто перед собою. Камінь, не такий глянсуватий, як я пам’ятаю, під вікнами проступили водоспади плям, ніби це заплакані очі, а на даху я помічаю, що частина підпорок для рослин прогнила. Вікна було б непогано помити — навіть з вулиці я помічаю бруд. «Найгарніший будинок у цілому кварталі», — колись говорив Ед, а я погоджувалась.
Ми постаріли, будинок і я. Ми занепали.
Авто котиться повз нього, повз сквер.
— Тут, — кажу я Литтлу, махаючи рукою в бік заднього сидіння. — Мій будинок.
— Я б хотів, щоб ми з вами відвідали ваших сусідів і поспілкувалися, — пояснює він, паркуючи машину вздовж бордюру та глушачи мотор.
— Я не можу, — хитаю головою. Він що, не розуміє? Мені потрібно додому. Я морочуся з ременем безпеки, доки усвідомлюю, що це марно.
Литтл дивиться на мене. Погладжує кермо.
— Як же нам це зробити? — запитує він більше себе, ніж мене.
Мені однаково. Мені однаково. Я хочу додому. Можете привести їх до мене. Заштовхати їх усіх досередини. Влаштувати довбану вечірку на цілий квартал. Але зараз же відвезіть мене додому. Будь ласка.
Він так і не відводить від мене погляду, і я усвідомлюю, що знову заговорила до нього. Я зіщулююсь на сидінні.
Стукіт по склу, швидкий та хрумкий. Я підіймаю голову; за вікном стоїть гостроноса жінка з оливковою шкірою, одягнена у водолазку й довге пальто.
— Почекайте, — каже Литтл. Він починає опускати моє вікно, але я здригаюся, скиглю, тож він підіймає його, вивантажує свою тушу із сидіння водія на вулицю та акуратно зачиняє за собою дверцята.
Вони з жінкою про щось розмовляють через дах автомобіля. Мої вуха відсіюють деякі слова — ножем, збентежені, докторка — поки я тону, заплющую очі, влаштовуюся в ніші пасажирського сидіння; його шкіра рипить від моїх рухів, а повітря втихомирюється та завмирає. Косяки слів тріпочуть повз мене — психолог, дім, сім’я, самотня — і мене відносить. Однією рукою я погладжую рукав іншої; пальці запливають під халат, щипають складку шкіри, що звисає на животі.
Я сиджу замкнута у поліцейській машині й голублю свій жирок. Пробила нове дно.
Десь за хвилину — чи, може, годину? — голоси спадають, ніби морські хвилі. Я розплющую одне око, бачу, що жінка дивиться на мене згори, просто пропалює мене поглядом. Я знову заплющую око.
Хрускіт водійських дверцят, коли Литтл їх відчиняє. Прохолодне повітря облизує мені ноги, носиться кабіною, призвичаюється тут.
— Це — детективка Нореллі, моя напарниця, — чую я слова, як крихти кременю в темній ріллі його голосу. — Я розповів їй про вашу ситуацію. Вона приведе деяких людей до вас додому. Ви не проти?
Я опускаю підборіддя і знову підіймаю його.
— Добре. — Авто зітхає, коли він всідається. Цікаво, скільки він важить? Цікаво, скільки важу я?
— Ви не хочете розплющити очі? — пропонує він. — Чи й так нормально?
Я ще раз опускаю підборіддя.
Дверцята із брязкотом зачиняються, і Литтл воскрешає двигун, перемикає коробку передач, здає назад — назад-назад-назад — авто переводить дух, прокочується над швом тротуару, доки ми не спиняємось. Я чую, як Литтл знову вимикає ключ запалювання.
— Приїхали, — повідомляє він, коли я розплющую очі та визираю з вікна.
Приїхали. Будинок височіє наді мною, зяє чорна паща дверей із висолопленим язиком сходів; карнизи утворюють рівні брови над вікнами. Олівія завжди бачить обличчя у традиційних будинків із коричневого пісковика, і тепер я розумію, чому.
— Гарна оселя, — коментує Литтл. — Велика. Чотири поверхи? То підвал?
Я схиляю голову.
— Виходить, п’ять поверхів. — Пауза. Листочок кидається на вікно, тоді злітає з нього. — І ви там сама живете?
— Орендар, — кажу я.
— Де він живе? На підвальному поверсі чи на горішньому?
— На підвальному.
— Ваш орендар вдома?
Я знизую плечима.
— Інколи.
Тиша. Литтл вистукує пальцями по панелі приладів. Я повертаюся до нього. Він перехоплює мій погляд, розпливається у посмішці.
— Тут вас і підібрали, — нагадує мені, висовуючи щелепу в бік скверу.
— Я знаю, — відбуркуюсь.
— Гарний скверик.
— Авжеж.
— І вулиця гарна.
— Так. Усе гарне.
Він знову вишкіряється.
— Добре, — каже Литтл, тоді переводить погляд повз мене, через плече, дивиться у вічі будинку. — Цей підходить і до передніх дверей чи лише до дверей, крізь які минулої ночі увійшли працівники «швидкої»? — Він гойдає ключ, що висить на кільці в нього на пальці.
— До обох, — відповідаю.
— Добре, зрозуміло. — Він розкручує ключ на пальці. — Вас занести?
39
Він не заносить мене, лише допомагає підвестися з машини, проводить через браму, підтримує на сходах. Моя рука обвиває його спину розміром із футбольне поле, ступні ледь тягнуться за мною, парасоля висить на зап’ясті, наче ми вийшли на прогулянку. Прогулянку в наркотичному отупінні.
Сонце фактично провалюється мені під повіки. На ґанку Литтл встромляє ключ у замок, штовхає двері; вони розчахуються й б’ються об стіну так сильно, що здригається скло.
Цікаво, чи дивляться сусіди. Цікаво, чи місіс Вассермен щойно побачила, як якийсь темношкірий чоловік завеликих розмірів економ-упаковки затягнув мене додому. Б’юся об заклад, вона вже викликає копів.
У передпокої нам ледве вистачає місця — я ледь протиснулася з одного боку, пришпилена плечем до стіни. Литтл зачиняє двері, й передпокій занурюється в сутінки. Я заплющую очі, схиляю голову на його руку. Ключ клацає у другому замку.
І тоді я відчуваю: тепло вітальні.
І цей запах: затхле повітря мого дому.
І ці звуки: роздратоване нявчання кота.
Мого кота. Я зовсім забула про Панча.
Я розплющую очі. Усе виглядає так само, як і тоді, коли я пірнула в темряву: посудомийна машина стоїть, роззявившись, веремія покривал на дивані; телевізор світиться завмерлою картинкою меню диска із фільмом «Темний прохід»; а на журнальному столику стоять дві спустошені пляшки вина, що сяють у променях сонця, та чотири баночки з пігулками, одна з яких лежить перекинута, ніби п’яна.
Вдома. Серце ледь не розривається у грудях. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.