Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Парасоля висковзує з руки, падає на підлогу.
Литтл направляє мене до столу, але я хитаю рукою ліворуч, ніби водій, тож ми звертаємо, звісно, у бік дивана, де Панч вже втиснувся під подушку.
— Ось так, — видихає Литтл, опускаючи мене на диван. Панч спостерігає за нами. Коли детектив відступає назад, кіт зміїться до мене між покривалами, а потім повертається й сичить на мій ескорт.
— І тобі привіт, — вітає його Литтл.
Я спадаю на диван, чую, як серцебиття сповільнюється, як кров м’яко пульсує по венах. Минає якась мить; я беруся за халат, повертаюся до реальності. Вдома. У безпеці. В безпеці. Удома.
Паніка стікає з мене, як вода.
— Чому в моєму домі були люди? — питаю я Литтла.
— Перепрошую?
— Ви сказали, що люди зі «швидкої» заходили в мій будинок.
Його брови стрибають догори.
— Вони знайшли вас у сквері. Побачили, що двері вашої кухні відчинені. Мусили перевірити, що відбувається.
Я не встигаю відповісти, як він помічає фотографію Лівві на столику збоку.
— Ваша донька?
Я киваю.
— Вона тут?
Хитаю головою.
— Вона зі своїм батьком, — бурмочу я.
Його черга кивнути.
Він повертається, спиняється та оцінює розсип на журнальному столику.
— У когось була вечірка?
Я вдихаю, видихаю.
— То все був кіт, — кажу я. Звідки це? «Боже мій! Що за гуркіт? Тихо ви: То все був кіт». Шекспір?[188] Я хмурюся. Не Шекспір. Надто манірно.
Очевидно, я теж надто манірна, адже Литтл навіть не пробує усміхнутися.
— Це все ваше? — питає він, оцінивши пляшки від вина. — Гарне мерло.
Я посуваюся на дивані. Відчуваю себе нечемною дитиною.
— Так, — визнаю я. — Але… — Виглядає ще гірше, ніж насправді. Чи насправді усе ще гірше, ніж виглядає?
Литтл вивуджує з кишені тубу з капсулами ативану, який призначила та гарненька молоденька лікарка. Він кладе її на столик. Я можу лише промимрити «дякую».
А тоді глибоко в руслі мого мозку щось відокремлюється, несеться припливною течією та підіймається на поверхню.
Це тіло.
Це Джейн.
Я розкриваю рот.
Вперше за весь час помічаю пістолет у кобурі в Литтла на стегні. Я пам’ятаю, як Олівія, якось, роззявивши рота, розглядала поліцейського на коні в центрі міста; вона пожирала його очима секунд із десять, доки я не зрозуміла, що насправді вона дивиться на його зброю, а не на коня. Тоді я посміхнулася, скуйовдила її волосся, але тепер я тут, і пістолет на відстані простягнутої руки, а на моєму обличчі ані сліду посмішки.
Литтл перехоплює мій погляд. Він поправляє пальто над пістолетом, ніби я йому заглядала під сорочку.
— Як щодо моєї сусідки? — питаю я.
Він дістає з кишені телефон, підносить ближче до очей. Цікаво, в нього короткозорість? Тоді проводить по екрану пальцем, опускає руку.
— Увесь цей будинок — ваш, так? — Він йде в бік кухні. — І ще ваш орендар тут живе, — додає, випереджаючи мене. — Вони ведуть униз? — Він тицяє великим пальцем на двері у підвал.
— Так. Як щодо моєї сусідки?
Литтл знову перевіряє телефон, — тоді зупиняється, нагинається за чимось. Коли він підводиться, розгинаючи своє тіло площею із сотню ярдів, у його правій руці котяча миска для води, а в лівій — домашній телефон. Він дивиться спочатку на одне, потім — на інше, ніби зважує їх.
— Малий, мабуть, пити хоче, — каже він і підходить до раковини.
Я спостерігаю за його відображенням на екрані телевізора, чую потік води. В одній із пляшок залишилася дрібненька калюжка мерло. Цікаво, я зможу хильнути її так, щоб він не помітив?
Мисочка для води дзвенить об підлогу, а потім Литтл кладе слухавку на базу, примружується на дисплей.
— Батарея розряджена, — каже він.
— Я знаю.
— Просто кажу. — Він підходить до дверей у підвал. — Можна постукати? — запитує він мене. Я киваю.
Він вистукує кісточками по дереву — «Гоління й стрижка»[189] — і чекає.
— Як звуть вашого орендаря?
— Девід.
Литтл стукає вдруге. Нічого.
Він повертається до мене.
— То де ж ваш телефон, докторко Фокс?
Я кліпаю.
— Мій телефон?
— Мобільний телефон. — Він махає мені своїм. — У вас він є?
Я киваю.
— Адже лікарі його у вас не знайшли. Більшість людей одразу ж потягнулися б за своїм телефоном, якби виявилось, що вони невідомо де провели ніч.
— Не знаю. — Де він? — Я ним рідко користуюся.
Він мовчить.
З мене досить. Я впираюся ногами в килим, випрямляюсь. Кімната навколо мене крутиться, наче дзиґа; але за якусь мить вона заспокоюється, так що я знову зосереджую увагу на Литтлі.
Панч підтримує мене коротким нявчанням.
— З вами усе гаразд? — питає Литтл, роблячи крок до мене. — Усе в порядку?
— Так. — Халат розгортається; я притискаю його до тіла, зав’язую пояс. — Що сталося з моєю сусідкою? — Та він різко зупиняється, прикипівши очима до екрана свого телефона.
Я повторюю:
— Що…
— Добре, — каже він. — Добре. Вони вже йдуть. — А тоді детектив несподівано кидається через кухню, ніби здоровенна хвиля, водячи очима по кімнаті. — Це те вікно, з якого ви бачили вашу сусідку? — показує він.
— Так.
Литтл підходить до раковини, на що йому вистачає одного розмашистого кроку, впирається руками об поверхню, визирає назовні. Я розглядаю його спину, що затуляє вікно. Тоді звертаю погляд на журнальний столик, починаю прибирати.
Він обертається.
— Залишіть усе, як є, — каже він. — І телевізор також не вимикайте. Що за фільм?
— Один старий трилер.
— Любите трилери?
Я здригаюсь. Дія лоразепаму, здається, закінчилась.
— Звісно. Чому я не можу прибрати зі столу?
— Тому що нам треба точно бачити, як усе відбувалося, коли ви побачили, що на вашу сусідку напали.
— Хіба не важливіше, що відбувалося з нею?
Литтл ігнорує мене.
— Може, відведете кудись кота, — каже він. — Здається, він досить гоноровий. Я не хочу, щоб він когось подряпав. — Він повертається до раковини, наповнює водою склянку. — Випийте. Вам треба підтримувати водний баланс. У вас стався шок. — Перетинає кімнату, тицяє склянку мені в руку. В цьому щось є, щось майже ласкаве. Я трохи навіть очікую, що він погладить мене по щоці.
Підношу склянку до рота.
Лунає дзвінок у двері.
40
— Зі мною містер Расселл, — зайве оголошує детективка Нореллі.
У неї слабкий дівчачий голосок, що зовсім не пасує до светра з високим горлом і шкіряного пальта затятої стерви на колесах. Одним поглядом вона оцінює обстановку, а тоді угвинчується своїм склорізним поглядом у мене.
Вона не представляється. Вона, поза сумнівом, у ролі «поганого копа», і я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.