Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"

Надія поспішила піти від балакучої хазяйки якомога далі, інакше її голова вибухне від такої кількості інформації.

– Оце ти велетень, – звернулася вона до собаки, яка стала спокійнішою, щойно вийшла на двір, – Ну, як тебе там, Сахарок, зробімо один одному послугу: ти посидиш спокійно зі мною на лаві, а о сьомій ми обидва будемо вдома, – собака геть не звертала на неї уваги, – Давай, цуцику, допоможи старенькій. Сидіти!

Надя присіла під деревом, гадаючи, що Медок послідує за її вчинком і також сяде. Але він не сідав. Ну й ладно. Головне, що він спокійно стояв й вуличні коти його не цікавили. Просто чудовий пес.

– Надіє, що це таке? – визирнув з кишені В’язанко. Він тремтливо вказав на тварину.

– Це Медок.

– Медок? Що за дурне ім’я! Ще б Цукеркою назвали!

Мишеня почало глузувати з собаки й придумувати йому дурнуваті клички, хоч бабуся й наказувала йому облишити цю справу. Та В’язанко продовжував, й в результаті від його писку Медок звернув на нього увагу. Собака подумав, що це іграшка й одразу ж захотів взяти її у свою пащу. Він поліз із лапами прямісінько до плаща Надії. Бабця неабияк злякалася цього – собачі лапи були важкими й могли запросто подерти їй коліна. Вона почала відходити назад й ледь не впала. Собака не припиняв спроб дістатися до В’язанка, який тепер благав дати йому спокій. Також Медок паралельно грався із Надею. Що сказати, ще геть молодий і не вихований. Він злегка дряпнув руку бабці, і та була змушена відпустити повідець. Собака побігла і тепер її було не видно.

– Надіє, ми губимо Медка! – запищало мишеня.

Старенька чимдуж побігла по брудним слідам собаки. Вона перебігала дороги на червоне світло й товкала людей перед собою. Вдалині вона весь час бачила золотавий хвіст Медка, який постійно намагався сховатися за рогами вулиць. Так Надія із собакою добігли до самого парку.

Ретривер сховався поміж іншими пухнастими. Такого погожого дня, як сьогодні, годі було і чекати. Тож не дивно, чому зараз всі хазяї з собаками гуляли у парку. Надія не облишала спроб знайти там і свою. Вона постійно хапала не тих ретриверів, а одного разу й взагалі сплутала з лабрадором.

– Он він! – крикнув В’язанко, і бабця змінила напрямок.

Медок повалявся з хвилину на газоні, а побачивши, що за ним досі женуться, грайливо завиляв хвостом й ніби прогавкав: «Чи під силу тобі така гра?» – з насмішкою викинувши язика за зуби.

– Тримайте його! – захекано намагалася кричати бабця.

Нарешті собаку спіймали власники собачого кафе. Медок забіг у приміщення й з’їв чужу порцію собачого корму. Надія побачила це й також забігла у кафе.

– Доброго дня, бабусю! Це Ваш красунчик? – запитав чоловік за прилавком, – Дуже люблю великих собак.

– А от я щось змінила до них своє ставлення, – похмурніла бабця.

– То чого ж Ви завели ретривера?

– Це не мій собака. Точніше мій, але тільки на чотири години. Скоріше б вони скінчилися.

Що ж, якщо Надя вже була у собачому кафе, то можна було б погодувати Медка. Звісно, у нього з цим не було проблем. Чужа порція корму швидко опинилася в його животі, але собака хотіла їсти ще.

– Дайте, будь ласка, йому індичку з рисом, – попросила Надя й поклала на стіл гроші, що дала їй власниця собаки.

– Вибачте, але спочатку Ви маєте заплатити за ту порцію.

– Але ж я її не замовляла!

– Але він її з’їв!

– То що, як він, нерозумний, з’їсть миску чорної ікри, то я і за те платитиму?

– Так, бо собаки мають бути на повідцях.

– Гаразд, ось, – продавець переміг й отримав гроші.

– Тепер замовляйте. До речі, в нас з’явилися новинки у «Гав-Мяв-меню»! Ось, паштет зі знежиреної курятини у власному соусі, біла риба з овочами й м’ясна підлива.

«Це точно кафе не для людей?» – Надія подякувала за непотрібне ознайомлення із меню й, узявши собаку, пішла.

– Тепер ти нікуди від мене не втечеш, малий паскуднику! – Надія лагідно потерпала собаку за вухом. Це було достатньо, аби Медок тепер вважав її своїм другом, – Що ж, гадаю ми з тобою достатньо побігали, тепер можна й відпочити. Ти теж, В’язанко, мабуть, втомився. Е, В’язанко? Де ти? Будь проклят цей день!