Читати книгу - "Клеймо нареченої , Сніжана Якимчик"

Даміан

Еліана знову випробовувала моє терпіння.
Я бачив страх у її очах, але вона вперто продовжувала стояти переді мною, ніби ще мала вибір. Ніби могла щось змінити.

Наївна. Я провів рукою по волоссю, намагаючись приборкати гнів, що розливався всередині розпеченим металом. Я не був терплячим чоловіком. Витримка — не моя чеснота. І вона вже давно вичерпала свій ліміт помилок.

— Якщо ти думаєш, що після всього цього я дозволю тобі й далі грати в свої дитячі ігри, ти ще гірше мене не розумієш, ніж я думав, — я стиснув пальцями міст між брів, силкуючись не піддатися пориву знову змусити її боятися мене.

Вона не відповіла. Лише зціпила губи, дивлячись на мене з викликом, що змішався з тінню жаху.

— Відвернися, — кинув я різко.

Еліана не ворухнулася.

Я наблизився, змушуючи її закинути голову, щоб зустріти мій погляд.

— Не змушуй мене повторювати, принцесо.

Вона здригнулася, та все ж повільно відвернулася, ніби це була її остання спроба хоч у чомусь зберегти контроль.

Мене це навіть потішило. Я знав, що зламаю її. Питання лише в тому, скільки часу вона ще продовжуватиме свій безглуздий опір.
Я провів кінчиками пальців уздовж її спини, не торкаючись по-справжньому, але достатньо близько, щоб вона відчула.

Еліана напружилася, ніби кожен мій рух завдавав їй болю, хоча я ще навіть не доторкнувся до неї.

— Я бачу, що ти досі не розумієш, у якому становищі знаходишся, — мій голос звучав спокійно, навіть м'яко, що, мабуть, лякало її більше за крик.

Я зробив крок ближче, змушуючи її відчувати мою присутність.

— Ти думала, що можеш утекти? Від мене?

Еліана опустила голову, але я бачив, як її пальці стискають поділ сукні, наче це могло її врятувати.

— Ти повинна запам’ятати, принцесо, — я нахилився до її вуха, ледве стримуючи бажання змусити її дійсно відчути мою лють, — ти належиш мені.

Вона здригнулася, і це було найкраще визнання правди.

— І якщо ти ще раз навіть подумаєш про втечу… — Я зробив паузу, даючи їй можливість самій закінчити цей вирок у своїй голові.

Вона стиснула губи, але не відповіла. Це мене розлютило.
Я вчепився в її підборіддя, змушуючи підняти на мене очі. Її блакитні, майже крижано-прозорі, як скло, зіниці зустрілися з моїми. Вони горіли страхом. Та водночас у них ще жеврів відчайдушний опір.

— Що ти маєш сказати мені, Еліано? — Я стиснув пальці сильніше, але вона не зламалася.

Краще. Тоді я сам навчу її правил. Я відпустив її так різко, що вона похитнулася.

— Ти ще дізнаєшся, що означає бути моєю. І я подбаю про те, щоб ти це запам’ятала.

Я відступив, залишаючи її одну. Нехай цей страх проникне глибше в її свідомість.
Я зачинив двері, залишивши її одну.

Повітря у кімнаті все ще було наповнене її страхом, але навіть через це я відчував дещо інше – впертість, зухвалість. Чорт забирай, ця дівчина мала зламатися ще тоді, коли вперше усвідомила, що втеча неможлива.

Але вона не зламалася.

Її погляд… У ньому все ще було щось, що кидало мені виклик, навіть коли її тіло здавалося крихким і втомленим після всіх цих невдалих спроб вирватися з моїх рук.

Я провів долонею по обличчю, вдихаючи глибше, намагаючись приборкати злість.
Я хотів змусити її забути про свою гордість, змусити боятися навіть думати про втечу.

Я повинен це зробити. Але чому, чорт забирай, частина мене хотіла, щоб вона продовжувала боротися?

Мені потрібно було більше часу, щоб вирішити, що я насправді хочу від цієї дівчини. Проте одне було очевидним.

Вона моя. І ніхто, навіть вона сама, не зможе змінити цього.
Я провів рукою по шиї, намагаючись заглушити злість, яка била в скроні. Потрібно було трохи часу, щоб остаточно вирішити, що робити з Еліаною.

Але мій роздум перервав звук, якого я не очікував. Тихий, але виразний.
Скло. Я різко обернувся і пішов назад до кімнати, яку щойно покинув. Серце билося швидше, хоч я й намагався не подавати виду.

Відчинив двері – і завмер.

На підлозі, поруч із розбитою вазою, стояла Еліана. Її груди важко здіймалися, очі блищали люттю та відчаєм. А в її руці…
Скляний уламок, гострий і небезпечний.

Вона стиснула його так сильно, що з пальців стекали тонкі струмки крові.

— Не підходь, — прошепотіла вона, голос тремтів, але в погляді не було сумнівів.

Я зустрів її погляд. Чорт забирай.
Вона все ще не не здавалася. Не полишала своїх клятих спроб влаштувати цирк. 
Я повільно підняв руки, показуючи, що не збираюся робити різких рухів.

— І що ти збираєшся з цим робити, принцесо? — запитав я, вказавши поглядом на уламок скла.

— Триматися якнайдалі від тебе, — прошипіла вона.

Її рука тремтіла, кров капала на мармурову підлогу, але вона не відступала. В очах горів виклик, відчайдушна рішучість.
Я зробив крок вперед. Вона миттєво піднесла уламок вище, ніби готова вдарити.

— Я сказала, не підходь!

— І що далі, Еліано? — запитав я спокійно. — Вдариш мене? Вріжеш себе? Вирвешся? — Вона стиснула щелепи, але не відповіла.
— Як далеко ти готова зайти?

Її губи здригнулися, але погляд не похитнувся.

— Я не буду твоєю маріонеткою, — нарешті прошепотіла вона.

Я кивнув, немов розмірковуючи над її словами. А потім… Різким рухом вдарив її по зап’ястю, змушуючи випустити уламок. Він зі дзвоном впав на підлогу, і я миттєво схопив її за обидві руки, притискаючи до стіни.

— Дурненька, — прошепотів я їй на вухо, відчуваючи, як її тіло тремтить. — Ти справді думаєш, що можеш мене налякати?

Вона рвучко вдихнула, але не сказала ні слова. Я дивився на неї, зловтішаючись тим, як її впевненість похитнулася. Вона кидала виклик, але не усвідомлювала головного — у цій грі завжди виграватиму я.

— Це була помилка, принцесо, — мій голос був рівним, майже ніжним. — І тепер тобі доведеться заплатити за неї.