Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Але той підживок був тяжкою проблемою. Мене «трутонули» в доброму десятку домів. Часом доводилось чути ущипливі зауваги та прозорі натяки на гратчасті вікна, що десь плачуть по мені. Найдошкульніше в цьому те, що такі твердження були аж надто слушні. Саме тому я й вирушав того вечора на захід. Джон Закон нишпорив по цілому містечку, вганяючи за голодними та бездомними, бо не хто ж, як вони, мешкали у нього за гратчастими вікнами.

В інших домах двері захряскувано мені під самісіньким носом, уриваючи моє чемне й покірне прохання дати чогось поїсти. В одному будинку так і дверей не відчинили. Я стояв на ганку й стукав, а вони видивлялись на мене крізь вікно. Хтось навіть підніс догори цупкеньке хлоп’ятко, аби малому з-за плечей дорослих видно було волоцюгу, що не дістане в їхньому домі ні крихти.

Ішлося на те, чи не доведеться по підживок удатися до зовсім убогих. Зовсім убогі — це остання надія голодного волоцюги. На зовсім убогих все можна покластися. Вони зроду голодного не проженуть. Не раз по всіх Сполучених Штатах у кам’яниці на пагорбі відмовляли мені, тоді як десь біля струмка чи при багнистому низькодолі у злиденній халупі з вікнами, позатиканими шматур’ям, де порядкує спрацьована й виснажена мати, — я завжди діставав якийсь підживок. Ви, професійні добродійники! Підіть-но до вбогих та повчіться, бо тільки вбогі милосердні. Вони дають і ніколи не скупляться на те, що мають, хоч дуже часто відривають від самих себе. Кістка собаці — то ще не добродійство. Добродійство це кістка, що ти поділився нею з собакою, коли й сам голоден, як собака.

Один дім, де мене трутонули того вечора, особливо мені затямився. Крізь прочинені вікна веранди видко було їдальню й чоловіка, що наминав запіканку, — грубезну запіканку з м’ясом. Я стояв на порозі, а він, балакаючи зі мною, не кидав їсти. Йому, мабуть, не зле гараздувалося, і з висоти тих гараздів чом би він і не бундючився перед безталанним своїм братом-горопахою.

Моє прохання чогось поїсти він прикро урвав сердитим: «А працювати, либонь, не хочеш?»

Отуди к лиху! За роботу ж я не згадував і словом. Харч — ось-бо за що йшлося. А працювати я й не поривався. Власне, думка була того вечора виїхати трансконтинентальним на захід.

— Ти б не став до роботи, хоч би й мав нагоду, — дозоляв мені господар.

Я позирнув на лагідне обличчя його дружини і зрозумів, що якби не той цербер, я б досхочу набрався його запіканки. А тим часом цербер сам її вперізував, тож я бачив, що мушу власкавити його, коли хочу й собі дістати пайку. Тим-то, згнітивши серце, я пристав на його трудову мораль.

— Чом ні, я хочу працювати, — загнув я харамана.

— Не вірю, — пирхнув він.

— Візьміть мене на спробунок, — похопивсь я запально, впадаючи в роль.

— Гаразд, — погодився він. — Приходь на ріг такої-то й такої-то вулиць (адреса мені вже звітріла з пам’яті) завтра вранці. Знаєш, де згарище. Я дам тобі роботу перекидати цеглу.

— Слухаю, сер, я там буду.

Він рохкнув і їв далі. Я все чекав. За кілька хвилин він глип на мене сторчака, мовляв: «То ти ще не пішов?» — і як не гарикне:

— Ну?

— Я… мені б чогось поїсти, — делікатно пробурмотів я.

— А не казав я, що ти б не став до роботи? — гримнув він.

Він мав рацію, що й казати, але дійшов того висновку, певно, читанням думок, бо логіка в нього була явно ганджувата. Тільки що прошакові під чужим порогом годиться бути покірним, і я пристав на його логіку, як раніше на його мораль.

— Бачите, я зараз голодний, — пояснив я все так само делікатно. — Завтра вранці я буду ще голодніший. Уявляєте, як охляну я до вечора, коли цілий день поперекидаю цеглу, не мавши й ріски в роті? Ну, а коли ви дасте мені чогось перекусити, то взавтра мені та цегла за виграшки стане.

Він поважно обмірковував мою супліку, не кидаючи при тім жувати, а його жіночка трепетно поривалась обстати за мене уласкавною промовою, та повстрималась.

— Ось що я тобі скажу, — вирік він між двома кусами. — Виходь завтра на роботу, а вполудне дістанеш завдаток, щоб вистачило на обід. Там побачимо, яким ти духом дишеш.

— А тим часом… — почав був я, та він урвав:

— Дай тобі зараз чогось поїсти, то й шукай вітра в полі. О, я вашу породу знаю. Глянь ось на мене. Я нікому й цента не винен. Ніколи не попускався я так низько, щоб жебрати в когось поїсти. Я завжди жив своїми заробками. Біда твоя в тому, що ти розбещене ледащо. Це в тебе на лобі написано. Я завжди працював і жив чесно. Я сам постановив себе людьми. І ти можеш домогтися того самого, коли працюватимеш і житимеш чесно.

— Так, як ви? — спитав я.

Леле, в морок його закоржавілої від праці душі зроду не просотувалось і промінчика гумору.

— Атож, як я, — відказав він.

— І всі ми? — допоминався я.

— Так, усі ви, — потвердив він, і в голосі його бриніла переконаність.

— Але якби всі ми поставали такі, як ви, — мовив я, — то хто ні тоді, перепрошую, перекидав би вам цеглу?

От їй же богу, що в очах його жінки залеліло просміхом! А він — він сторопів, та чи то від жахливої перспективи доброчесного людства, де нікому буде перекидати для нього цеглу, чи від мого нахабства, я так ніколи й не дізнаюсь.

— Шкода й слів на тебе! — загримів він, — Геть відси, вишкрібку невдячний!

Я шарнув ногою на знак свого наміру забратися звідти і таки ще поспитався:

— То я так і не дістану чогось поїсти?

Він раптом звівся на ноги. Чоловік він був огрядний. Я ж був чужаниця в чужому місті, і за мною улягав Джон Закон. Я мерщій умикнув геть. «Але за віщо ж невдячний? — спитав я сам себе, ляснувши його хвірткою. — Якої такої трясці він мені дав, щоб за неї міг я бути невдячний?» Я озирнувся. Його ще було видно крізь вікно. Він заходився далі порати свою запіканку.

І тут я занепав духом. Я проминув багато будинків, усе не важачись зайти. Всі вони виглядали під один шанець, і жоден не скидався на «доброго». За півдесятка кварталів я, одначе, опанував себе і вдарив зневірою