Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Я злегенька застукав і тільки-но побачив лагідне обличчя літньої жінки, що відчинила мені, як у голові одразу ж майнула «історія» до розповіді. Бо знайте, що успіх прошака залежить від його хисту оповісти доладну історію. Найперше в один змиг ока прошак має «зглибити» свою жертву. Потому він має викласти байку, що припала б до смаку й уподоби саме цій людині. І якраз тут криється чимала труднота: в ту ж мить, коли зглиблює жертву, він мусить почати й байку. Нема й хвилі промитої на роздум. Наче спалахом блискавки, повинен він осягнути вдачу своєї жертви й відповідно утнути історію, що влучила б у саму цяту. Щоб мати успіх, гобо має бути митцем. Йому треба творити як стій і невимушено — і не на тему, обрану із запасів власної уяви, а на ту, що вичитає він з обличчя відкривача дверей — чоловік то, жінка чи дитина, ласкавий чи дразливий, щедрий чи скупий, добросердий чи лихий, юдей чи християнин, чорний чи білий, з расовими забобонами чи братолюбний, провінціал чи космополіт, чи ще ким він там може виявитись. Я не раз думав, що мій успіх, як автора оповідань, багато чим завдячує вишколові за моїх блукацьких днів. Щоб устарати хліб щоденний, мені доводилось повідати правдоподібні історії. Та переконливість і щирість, якої всі знавці домагаються від оповідання, при дверях чорного ходу зроджується під тиском невблаганної скрути. І ще: я цілком певен, що якраз мої бурлацькі курси зробили з мене реаліста. Реалізм — єдиний крам, який під кухенними дверима можна виміняти на харч.

Мистецтво, зрештою, — це тільки доконане штукарство, а штукарська вигадливість заощаджує не одну «історію». Пригадую, як вибріхувавсь я в поліційний дільниці у Вінніпегу, провінція Манітоба. Я саме добивався на захід Канадською Тихоокеанською. В поліції, звісно, мали охоту почути мою історію. І я загнув їм — перше, що голови вхопилось. Поліцаї були сухотопти в самісінькій щирині материка, то яка ж історія була для них ліпша од морської? Тут їм зроду не спіймати мене. От я й розповів їм слізну повість про своє поневіряння на гаспидському судні «Гленмор» (якось мені привелося бачити «Гленмора» в Сан-Франціській бухті).

Я назвався юнгою-англійцем, мені заперечили, що говіркою я не схожий на англійського хлопця. Я тиць-миць, довелося переграти все на ходу. Народивсь я й ріс у Сполучених Штатах, по смерті батьків мене відіслано в Англію до діда з бабою. То вони ж і віддали мене в юнги на «Гленмор». Сподіваюсь, капітан «Гленмор» дарує мені характеристику, якою наділив я його того вечора в поліційній дільниці у Вінніпегу. Яка жорстокість! Яка брутальність! Яка пекельна винахідливість на тортури! Ось через віщо я дезертував з «Гленмор» в Монреалі.

Але як же мене занесло посеред Канади зі сходу на захід, коли дід мій та баба живуть в Англії? Я зараз же створив заміжню сестру, що живе в Каліфорнії. Вона вже подбає про мене. Я став просторікувати про її любу та милу вдачу. Однак їм все було мало, тим твердосердим поліцаям. Даймо, що я найнявся на «Гленмора» в Англії; то чим промишляв і де побував «Гленмор» за два роки, аж до мого дезертирства в Монреалі? І тут я потяг тих сухотоптів разом з собою довкола цілого світу. Вони ставали на прю з розбурханим тайфуном біля берегів Японії. Вони разом зі мною вантажили й розвантажували судно в усіх портах Семи Морів[6]. Я завозив їх до Індії, в Рангун, до Китаю і примусив, огинаючи мис Горн, разом зі мною оббивати молотом кригу, а врешті-решт об’якоритися у Монреалі.

І тоді вони сказали мені зачекати хвилинку, один поліцай вийшов у нічну пітьму, а я тим часом грівся перед грубкою, бентежно мізкуючи, яку то пастку вони мені готують.

Я аж застогнав подумки, побачивши, як увіходить він дверима слідом за поліцаєм. То не циган оздобив ті вуха крихітними золотими сережками; не в преріях обвітрилась та поморхла шкіра; не снігові замети і не гірські схили придали йому тієї розгойдистої ходи. А в його очах, коли вони зиркнули на мене, безпомильно вгледів я сонячні відлиски на морі. Горе ж мені з тою темою, що її було треба вичитати із обличчя жертви на очах у півдесятка поліцаїв, — мені, що зроду-віку не плавав у китайських морях, не огинав мису Горн, ані бачив увіч Індії та Рангуна!

Відчай охопив мене. Лихо замаячило переді мною в постаті цього негодами битого сина морів з теліпанчиками у вухах. Хто він? Що за один? Я маю розгадати його, перш ніж він мене розгадає. Я мушу зорієнтуватись наново, інакше ці гиряві поліцаї зорієнтують мене до камери, до поліційного суду, а там ізнов до камери, і не до одної. Якщо він запитає мене, поки я доберу, що знає він сам, тут мені й гаплик.

Але, думаєте, я виказав свою розпуку перед тими пантероокими охоронцями громадського спокою у Вінніпегу? Де б пак! Я стрінув пристаркуватого моряка, сяючи очима, вдаючи щиру полегкість потопельника, що останнім відчайдушним похватом учепився за рятувального пояса. Ось урешті тямовита людина, вона вже потвердить мою правдиву історію перед цими поліційними хортами, що не тямлять ані же, — таку роль я принаймні намагався розіграти. Я напосівся на нього, випитуючи, хто він та що він. Я мовби хотів засвідчити перед суддями надійність мого рятівника, перш ніж він порятує мене.

Моряк був проста душа — легковірний лопух. Поки я допитував його, поліцаїв почала брати нетерплячка. Нарешті один з них сказав мені заткатись. Я заткався, проте й заткавшись, напружено творив, похапки накреслюючи сценарій наступної дії. Для початку я довідався досить. Він француз. Плавав завжди на французьких торговельних суднах, за винятком одного рейсу на фруктовозі. І нарешті — десь моя доля не вмирала! — не був на морі вже двадцять років.

Той самий поліцай попросив його взяти мене на сниток.

— До Рангуна ти заходив? — запитав моряк.

Я кивнув головою:

— Висадили там третього помічника. Тиф.

Якби він поспитав, який саме тиф, я відповів би «ентеричний», хоч сном і духом не відаю, що воно таке. Але він не допитувався. Натомість його наступне запитання було:

— Ну й як там Рангун?

— На сто з оком. Поки ми