Читати книгу - "Принц Хаосу"

— Я підозрюю, що чи матуся, чи наш старший братик наклали на варту захисне заклинання. По-моєму, зараз — ідеальний час для вбивства спадкоємця. Мені б не хотілося, щоб хтось дурив голови моєму народові, поки я граю в хованки на задвірках.

Ми перемістилися ще трохи далі. Нахилившись і витягнувши шию, я зумів мигцем глянути на старезну демонічну форму старого Савалла, блискуче прибраного, на грудях його лежав змій червоного золота — там, в труні з полум'я, древній ворог Оберона, збирався, нарешті, возз'єднатися з ним.

Коли я підійшов ближче до поховального ложа, то збагнув, що у проблеми є більше одного аспекту. Напевно, я занадто довго перебував у емпіреях магічного наїву. Я виробив звичку думати про магію проти магії, про складні або змішані заклинаннях. А що, якщо стража захищена від будь-якого загравання з їх органами почуттів? Нехай так. Знайдемо спосіб обійти і це.

Гонг пролунав знову. Коли луна померла, Юрт схилився до мого вуха.

— Все набагато гірше, ніж я говорив, — прошепотів він.

— Що ти маєш на увазі? — Запитав я.

— Є ще одна причина, яка привела мене до тебе там, у Всевидячих: мене злякали, — відповів він.

— Чим?

— Принаймні один з них — Мандор або Дара — хоче більшого, ніж рівноваги, — хоче абсолютної перемоги Логруса, Хаосу. І я дійсно в це вірю. Не те, щоб я не хочу в цьому брати участь. Я не хочу, щоб це відбулося. Тепер, коли я можу бувати у Відображеннях, то не хочу бачити їх зруйнованими. Я не хочу перемоги жодної із сторін. Абсолютний контроль Амбера, ймовірно, була би така сама гидота.

— Звідки така впевненість, що один з них дійсно цього хоче?

— Раніше вони намагалися направити на це Бранда, вірно? Він відправився знищувати весь порядок.

— Ні, — сказав я. — Він планував підірвати старий порядок, щоб потім замінити його своїм власним. Він був революціонером, а не анархістом. Він мав намір створити новий Лабіринт всередині створеного ним Хаосу — свій власний, але все ж реальний.

— Його обдурили. Він не зміг би впоратися з подібною штукою.

— Не дізнаєшся, поки не спробуєш, а слушної нагоди у нього не було.

— Все одно, я боюся, що хтось захоче пришпорити цю шкапу зараз. Якщо викрадення відбудеться, то це великий крок по потрібному шляху. Якщо б ти зміг створити що-небудь, що прикрило б нашу відсутність, то нам треба йти будь-яким способом, прямо зараз і випробувати всі шанси.

— Ні, не зараз, — сказав я, — потерпи. Я дещо конструюю. Як звучить? Я не засікаю варту і не навожу на них галюцинацій. Замість цього я здійснюю трансформацію. Я змушую пару наших сусідів стати нашими копіями. Ти козирнеш нас, як тільки я це зроблю. Це буде не галюцинація. У них всі будуть бачити нас; ми можемо піти по своїх справах… І бути під контролем тут, якщо буде потрібно.

— Давай, і я заберу нас звідси.

— О'кей, я оброблю двох хлопців попереду нас. Як тільки закінчу, я зроблю ось так, — сказав я, опускаючи ліву руку від плеча до пояса, — і ми нахилимося, наче щось упустили. І ти забираєш нас геть.

— Я буду готовий.

Спікарт зробив це легко і просто, на відміну від трансформуючого заклинання. Він спрацював, немов процесор заклинань. Я згодував йому два напівфабрикати, а він миттєво пробіг тисячі варіантів і вручив мені остаточний продукт — пару заклять, на які в класичному режимі мені було б потрібно чималий час. Я підняв руку, як тільки розтягнув силові лінії і отримав доступ до одного з багатьох джерел сили, розкиданих по Відображеннях. Я підгодував конструкцію соками, проконтролював початок змін, опустив долоню і нахилився вперед.

Послідувало миттєве запаморочення, а коли я випростався, ми знову були в кімнатах Юрта. Я засміявся, а він плеснув мене по плечу.

Потім ми негайно змінили форми і одяг на людські. Як тільки все завершилося, він знову схопив мене за руку і козирнув нас до Вогняної Брами. Миттю пізніше він знову відправив нас в стрибок, на цей раз на вершину гори, що нависає над синьою долиною під зеленим небом. І знову — на середину високого мосту над глибокою прірвою-пащею, небо очищалося від зірок або обсипало себе ними.

— Тепер порядок, — сказав Юрт, і ми встали на край сірої кам'яної стіни, вологої від роси і слідів шторму.

На сході хмари наливалися вогнем. З півдня дув легкий вітер.

Стіна оточувала внутрішню зону Джідраша — столиці Люкового Кашера. Нижче нас розташовувалися чотири громіздких будівлі — включаючи палац і Храм Єдинорога навскоси від нього через Площу — і декілька будівель поменше. Трохи осторонь від нашого шляху знаходилося крило палацу, з якого мене забрав Грайлл (скільки часу пройшло?) Прямо з королівського рандеву. Я навіть зміг розгледіти в експансії плюща зламані ставні мого вікна.

— Он там, — сказав я, показуючи рукою. — Там я бачив її в останній раз.

Через мить ми стояли в кімнаті — єдині її мешканці. Приміщення було приведено в порядок, постіль прибрана. Я витягнув Козирі та висвітив Козир Корал. Я вдивлявся в нього, поки він не захолов, я відчув її присутність і потягнувся до неї.

Вона була там, але її і не було. Це було відсторонене відчуття зустрічі у сні або заціпенінні. Я провів рукою над картою і перервав наш хисткий контакт.

— Що трапилося? — Запитав Юрт.

— По-моєму, вона під наркотиком.

— Значить, вони вже захопили її, — сказав він. — Є якийсь спосіб, яким ти зможеш вистежити її в такому стані?

— Вона може знаходитися не тут, у будівлі, а на лікуванні, — сказав я. — Їй було недобре, коли я йшов.

— А тепер?

— У будь-якому випадку нам слід поговорити з Люком, — сказав я, розшукуючи його карту.

Я дотягнувся до нього миттєво, лише тільки відкрив Козир.

— Мерлін! Якого дідька, де ти? — Запитав він.

— Якщо ти в палаці, то я по сусідству, — сказав я.

Він піднявся з — як я, нарешті, зрозумів, — краю ліжка, підібрав зелену сорочку з довгими рукавами і натягнув її, прикривши свою колекцію шрамів. У ліжку біля нього я мигцем когось побачив. Він щось пробурмотів в тому напрямку, але я нічого не зумів розібрати.

— Нам треба поговорити, — сказав він, проїжджаючи рукою по волоссю. — Проведи мене.

— О'кей, — сказав я. — Але май на увазі — тут мій брат Юрт.

— Батьків меч у