Читати книгу - "Будинок з привидами"

Петькові Маремусі пощастило якось попасти на такий баластний поїзд. Він теж ходив по березі, співав пісень, а потім, повернувшись, довго розповідав, як гарно купатися в Дністрі, яке там славне піщане дно, який положистий берег, без ям і круч, куди краще, ніж на Смотричі.

Петько божився, що з нашого берега добре видно Бессарабію, він казав, що на нього навіть закричав румунський солдат.

Що й казати — я заздро слухав розповідь Маремухи. Дуже мені хотілося побувати на Дністрі, але я не думав, що це буде так швидко.

Їхали ми довго, проминули сонне село з білими хатками серед дерев, промайнув на околиці біля колодязя високо піднятий в темне небо журавель. Шершень смикнув віжки, ми безшумно звернули з мощеного тракту на путівець, і я тут відчув, що Дністер уже близько. Звідти, з обрію, що лежав перед нами, де зоряне і вже чисте від дощових хмар небо з'єдналося з чорними горбами, потягло вологою. Земля під нами була суха, дощу тут не було, і я зрозумів, що вогкістю тягне з Дністра.

Незабаром, як тільки ми переїхали через бугор і почали спускатися вниз, супроводжувані далеким гавкотом собак, я побачив білу смугу річкового туману. Туман слався низько над Дністром, звертав ліворуч і зникав за поворотом ріки далеко в придністровських ярах. Здавалося, що зовсім недавно хтось промчав перед нами на палаючій гарбі з сіном, і густий димний слід указував дорогу невідомого візниці.

Чим ближче ми під'їжджали до Дністра, тим ставало холодніше, і я вже подумав, чи не надіти осіннє пальто, як раптом з яру виринула перша біла хатка.

— Ну, ось і приїхали, — сказав курсант, який сидів поруч мене.

— Відставити пісню! Селян побудите, — долинув із задньої підводи голос Полевого.

Співати перестали, і тепер було чути тільки скрипіння коліс нашого обозу.

Село тяглося довго, хати були порозкидані на горбах, далеко одна від одної. Почувши знайомі місця, весело заіржав наш лівий корінний кінь, і Шершень ласкаво ляснув його віжкою по крупу.

— Це і є радгосп, га, дядьку? — спитав я Шершня.

— Оце і є радгосп, хлопчику, — відповів він. — До революції тут була панська економія, а тепер — радгосп.

Підвода зупинилася перед високими залізними воротами, за ними було видно чорні будівлі, сад.

Шершень сплигнув з передка і, підійшовши до воріт, постукав у них пужалном.

— Діду! — покликав Шершень.

За ґратками воріт показався сторож з гвинтівкою за плечима.

— Це ти, Шершню? — спитав він невпевнено.

— Я, я. І гостей привіз. Відчиняй швидше, — обізвався Шершень і задзвенів ланцюгом, яким були замкнені ворота.

Як тільки обидві половини воріт розхилилися, ми зразу в'їхали в двір і зупинилися біля стайні, звідки чулося приглушене іржання коней. Гарно після довгої дороги сплигнути на тверду землю. Навколо тихо й тепло. До пас під'їхали інші підводи; поки візники розпрягали коней, курсанти зібралися навколо Полевого.

— Речі знімати, товаришу Полевой? — спитав хтось.

— Почекайте, — відповів Полевой і звернувся до сторожа — Діду, а завідувач де?

— Нема завідувача!

— Як немає?

— Завідувач поїхав у Вітовтів Брід.

— Давно?

— Та ще видно було. Гонець звідти примчав, і вдвох вони поїхали. Не знаю, чи то правда, чи ні, але люди в селі казали, що ніби Мельничукова банда перейшла кордон. І всіх партійних у район скликали.

— Товаришу начальник, якщо хочете, я розбуджу Ковальського, — підійшовши до Полевого, запропонував Шершень.

— А хто він такий?

— Старший робітник.

— Не варто, мабуть. Хай спить. Ми з ним вранці познайомимося, — відповів Полевой. — Ти краще скажи, сінник далеко тут?

— Сінник? А он. Там сіно торішнє складене, — махаючи батогом у бік довгої темної будівлі, сказав Шершень.

— Ну й чудово, — сказав Полевой. — Ночівля забезпечена, тепер що роботи з вечерею? І чайку не завадило б випити…

— Де ж ти його звариш, чай отой? — спитав хтось похмуро.

— Ну, це дрібниці, — відповів Полевой.

— Дрібниці-то дрібниці, а ось заварки не взяли, — сказав високий курсант, що стояв біля мене.

— Правда?

— Щира правда, — підтвердив курсант.

— Погане, брат, діло, — сумно сказав Полевой. — Який же чай без заварки? Хоч… — І, помітивши мене, несподівано спитав: — Манджура?

— Еге ж! — обізвався я несміливо.

— Ти знаєш таке дерево — сливу?

Я мовчав, думаючи, що Полевой мене розігрує.

— Та що ж ти, онімів? Сливу знаєш? Угорку, наприклад, або ренглоту?

— А чому ж? — відповів я тихо Полевому.

— Ну то ось, будь другом, біжи в сад і наламай гілок сливи. Тільки молоденьких. І чистіших. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я і спитав у сторожа: — А де у вас сад?

— Он за стайнею. Зразу баштан буде, а за ним сад, — відповів сторож, попихкуючи самокруткою.

На тлі темного неба всі дерева вдавалися однієї породи. Коли б хтось інший наказав мені дати сливових гілок, я б ніколи в сад не пішов, але не послухати наказу Полевого я не міг. І, задираючи голову, обмацуючи листя на гілках, я довго шукав серед обкопаних фруктових дерев радгоспного саду сливу. Липкий росистий лопух хапав мене за ноги. Нарешті вже в кінці саду я помітив молоде, струнке деревце, дуже схоже на сливу. Чиркнув сірник — справді слива, та ще й не проста, а справжній чорнослив. Це я помітив по великих дозріваючих плодах, які заблищали в ріденькому листі, як тільки я засвітив сірник.

Умить наламав з цього дерева пучок гілок і, щоб не повертатися назад через темний сад, вирішив перелізти через паркан і пройти до своїх по дорозі.

Паркан було видно вже зовсім близько. З-за темних стаєнь через увесь сад долітали до мене сюди голоси курсантів, спалахували відблиски багаття. Підійшовши до паркана, я побачив, що він не такий уже низенький, яким здавався здалека. Поклавши вгорі пучок гілок, я насилу видерся на паркан. Зразу здалося, що земля дуже далеко внизу, але іншого виходу не було, і я з шелестом гупнув у придорожні бур'яни.

І не встиг я випрямитися, як з-під куща, що чорнів поблизу дороги, злякана моїм падінням, вискочила людина в білому, з гвинтівкою в руках, і зразу ж кинулась прожогом у поле, до стогів.

Вона вмить зникла в кукурудзі, тільки чути було, як дзвінко затріщали стебла під її швидкими ногами.

З усієї сили я помчав по дорозі в інший бік, до своїх.

Задихаючись, я влетів у двір радгоспу і, простягаючи Полевому горстку гілок, розповів про