Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Будинок з привидами 📚 - Українською

Читати книгу - "Будинок з привидами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Будинок з привидами" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: 💙 Дитячі книги / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 65
Перейти на сторінку:
містом пройшов сильний дощ. Чорні батькові штани були по коліна забризкані дорожньою грязюкою, а черевики розмокли і були здалека схожі на два куски глини. Стоячи на ґанку, він трісочкою чистив черевики, кидаючи грудки липкої жовтуватої грязі з ганку вниз, і розповідав мені про тривогу. Виявилося, що напередодні ввечері банда Солтиса зупинила біля Вапнярки швидкий поїзд «Одеса — Москва». Забравши з поштового вагона гроші, бандити подалися до румунського кордону. Чопівці чекали банду в полі, недалеко від Проскурівського шосе, але бандити змінили напрям і звернули до Могильова.

Коли мені батько розповідав, як лежали вони в засаді, підбігла тітка з порожньою каструлею в руках і спитала:

— Ти суп витяг, признавайся?

— Та не заважайте, тітко. Не брав я вашого супу, — відмахнувся я.

Тільки пізніше, коли тітка пішла, я згадав, що залишив суп відкритим на ободі колодязя. Мабуть, вночі до нього підібрався собака або інший який звір, тому що тітка знайшла порожню каструлю в бур'яні. Признатися, що я витяг суп, після того як я сказав «ні», було пізно, і я думав — все обійшлося.

Але й тут я помилився. А може, піти признатися зараз тітці, що це я витяг суп? Нехай не думає на курсантів. Ех, що буде, те й буде! Піду признаюся.

Я ступив до дверей, відчинив їх і побачив батька.

— Куди, Василю?

— Та я хотів…

— Ходім поговоримо, — запропонував батько і ввійшов у кухню.

Я зачинив двері і підійшов до плити.

— Сідай, — сказав батько і показав на табуретку. І ми сіли.

— Чи не набридло тобі ще байдики бити, Василю?

— Трохи набридло, — відповів я тихо.

— Я теж думаю, що набридло. Ходиш, никаєш як неприкаяний. Від неробства всякі дурощі в голову лізуть. Ложки, наприклад…

— Але ж не я винний, тату. Заняття на робітфаці ще не скоро. Що мені робити, скажи? Всі хлопці теж нічого не роблять…

— Я не знаю, що хлопці твої роблять, але думаю, що поки там дійде до діла, непогано б тобі попрацювати трохи.

Я дивився на батька. Сварка з тіткою, видно, мало вплинула на нього, — спокійний, мовчазний, він сидів на табуреті, дивився на мене й підсміювався.

— Ну, то що ж, Василю?

— А я не знаю…

— Знову не знаю…

— Ну, ти кажи, а я…

— Ну добре, скажу.

Батько підвівся і заходив по кімнаті. Помовчавши трохи, він підійшов до мене впритул і сказав:

— Бач, Василю, у нашій радпартшколі є радгосп. Не так, щоб дуже далеко, не так, щоб дуже й близько. На Дністрі. Місце там хороше, сади, річка. Сьогодні в цей радгосп на роботу їде група курсантів. Як ти думаєш, чи не проїхатися тобі з ними?

— Мене хіба візьмуть?

— Візьмуть. Я вже говорив з начальником школи.

— Добре. Я поїду.

— Поїдеш?

— Поїду!

— Але тільки доведеться тобі в радгоспі попрацювати, Василю. Байдики бити там не можна. І кофе з дівчатами вечорами пити не вдасться. Словом, сам собі будеш заробляти на хліб. Я в твої літа вже давно це робив і не жалкую. Згоден?

— Згоден.

— Тоді швиденько давай збиратися і марш до Полевого. На задній двір.

— Полевой теж їде?

— Так. Він начальник загону. Мерщій збирайся.

— Добре, тату, добре! — вигукнув я і, скочивши на плиту, потяг униз матрац, простині й подушку.

— Матраца брати не треба, — сказав батько. — А постіль візьми. І пальто візьми.

— Навіщо пальто? Жарко ж!

— Візьми, кажу. Знадобиться.

Я зняв з гачка своє старе осіннє пальто, склав його вдвоє і зав'язав в один клунок разом з рушником, простинями й подушкою. Батько стояв у мене за спиною і стежив, як я збираюся.

Хто втік?

Ми поїхали — вісімнадцять чоловік, — і я навіть не зміг побачити перед від'їздом Галі. Коли наша підвода їхала через фортечний міст, я, підвівшись, побачив унизу, під скелями, дах Галиного будиночка. Мені стало дуже тужно, що я не попрощався з Галею. Може, в цю хвилину вона сиділа в кімнаті і навіть не думала, що я проїжджаю поблизу, надовго залишаючи місто. Побігти сказати їй про це я не міг. Ніхто не став би мене чекати. Та й так усе ще не вірилося, що курсанти взяли мене в радгосп, що я, як дорослий, їду працювати разом з ними.

За містом, як тільки ми виїхали на шлях, що веде до Дністра, швидко стемніло. Путівець вився під самими городами і кукурудзяними ланами. Калюжі води виблискували на ньому. Грудки густої грязюки раз у раз одлітали від коліс і падали в кукурудзу, чути було, як чавкають копитами, грузнучи в грязі, коні, як дрібненькі бризки стукають у дерев'яні борти підводи. Скоро стало так грузько, що довелося звернути на шосе, хоч це було й не дуже здорово для селянських коней: всі вони були підковані тільки на передні ноги. По шосе поїхали швидше, зразу затрясло, зуби вицокували на кожному вибої. Я їхав на другому возі, підклавши під себе клунок з ковдрою, але все одно це мало допомагало, і я мріяв, як би скоріше звернути знову на м'який путівець. Візник Шершень, селянин років тридцяти, у полотняних штанях, коричневій свиті і в солдатському кашкеті я поламаним козирком, раз у раз підхльостував низеньких, але бадьорих коней батогом. Батіг гучно ляскав, і я жалів коней. І так їм перепадало: кожен гострий камінець, мабуть, боляче впивався в непідковані задні ноги з потертими копитами. Сказати ж візнику, щоб не бив коней, я не наважувався і всю дорогу їхав мовчки.

На задньому возі курсанти співали:

Ми йдемо на зміну старшим,

Вже потомленим борцям.

Світовим горіть пожаром,

Пролетарськії серця…

Ця пісня, приглушена гуркотом коліс, линула далеко над мовчазними полями в свіжому, після недавнього дощу, повітрі.

Поруч мене сиділо четверо незнайомих курсантів. Троє з них жартували, перемовлялися, а четвертий спав, поклавши собі під голову мішок з вівсом.

Прислухаючись до розмови курсантів, дивлячись на чорні шапки лип, що мигтіли вздовж дороги, я з тривогою думав про те, що чекає мене попереду.

А що як я не зможу працювати в радгоспі і мене виженуть? Треба буде встигати за дорослими, щоб ніхто й слова поганого про мене не сказав.

Хоч наше місто стояло за п'ятнадцять верст від кордону, я ще ні разу не бував на Дністрі, але знав з розповідей, що це широка й дуже швидка ріка. Правда, від вокзалу до самого Дністра тяглася одноколійна лінія залізниці, але пасажирські поїзди по ній не ходили. Тільки інколи, разів два

1 ... 31 32 33 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будинок з привидами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будинок з привидами"