Читати книгу - "Чарівна діброва"

Вечір клав тіні на Іринине обличчя. Вони сковзали на підборіддя і тонули в плесі.

— Впродовж тих двох літ, що ми ходимо разом, я старалася знайти стежку до твого світу, — говорила, наче сама до себе. — Але час плив, і вона не ставала виразніша й простіша, тільки, противно, на ній виростали нові й нові труднощі. Ставала щораз більш терниста — для нас обох.

— Для мене світ — це ти, і моя дорога проста. — У голосі Марка була твердість і впевненість.

— Не говори так, дорогий! Ти говорив мені це впродовж двох літ, але ти й сам перестав у це вірити. Врешті, батьки, середовище, приятелі й товариші — всі зробили своє: вони не зблизили нас, а віддалили.

— Коли ми одружимось, вони не діятимуть далі, ми будемо залишені самі собі; ми створимо собі власний світ. У ньому буде місце для різних, для всіх народів. Зрозумій же, вкінці, що, крім українців, існують ще й інші і що вони мають теж великі цінності, якщо не більші від ваших.

Так, Ірина знала. Перед нею стелилася така проста стежка: до державного народу. Жадних питань, жадних колізій: буде американкою, американцями будуть її діти. Все одно, на ділі, всі вони, емігранти, вже ними є. Ще один, ще малий крок, і забудуться вагання, прагнення, змагання…

— Ви, українці, врешті, смішні з своїм романтизмом. Не побудували ви своєї держави впродовж століть там, вдома, але хочете побудувати її тут, де для цього немає ніяких умов. Це наш спільний американський казан, і в ньому ми і ви всі змішуємось і творимо один спільний нам нарід — американців. Невже ти не любиш країни, яка прийняла тебе? Невже не сповнятиметься твоє серце гордощами, що твої діти є уродженцями, громадянами найпотужнішої країни світу? Ти ж знаєш, що всі ми — наші батьки, наші предки — прибули сюди так, як і ви, можливо, що й вони леліяли мрії про батьківщину. Та час пройшов, і все це забулося, затерлося, розпливлося. Це — неминуче. Чому ж ти, розуміючи це, борешся проти нашого кохання?

…Україна була нездійсненним, далеким мітом. Але понад усім стояло кохання. Велике, щире, ясне. Перше кохання ранньої молодости. Воно тривало й котилося по дорозі життя, наче прекрасний обруч. Але проти нього стояли два світи, що важким комплексом лягали, наче скелі, серед дороги. Проти чужини доведеться боротися щодня, щохвилини. Аж поки ця боротьба не вб’є кохання. І залишиться тоді вона сама самотою серед чужого світу. Згодом і діти не знатимуть нічого про міт і прямування, мрії й змагання. Будуть будні з чужим у чужині…

— Ніколи я не буду тобі чужим, кохана! Ти зможеш любити, що схочеш, і вірити, в що хочеш. Я навіть допоможу тобі в змаганні…

— 3 тим, що я принесла з собою з України? З тим, що так глибоко закорінилося в моїй душі і становить мою найбільшу цінність, мій скарб, дорожчий тим, що принесений колись із страдальної батьківщини?

— Цей скарб ти забереш у наше подружжя й могтимеш нести його й пишатись ним ціле життя…

— Сама, одинока, без взаємности, без спроможности ділити його з кимсь, хто не розуміє нічого з того, до чого так прилягло моє серце…

Марко гладив її руку, пестив пальці і своїми палкими карими очима дивився в синяву її очей, що, повні журби й вагання, сяяли під золотистим волоссям. Ніч гасила їхню блакить. Потемніло золото її волосся. Її гарно викроєні губи злегка розхвилювала болюча усмішка. Зневіра, що закралась до її серця, не маліла від його пестощів. Вона була й тривала, і з нею треба було боротися.

Вигладилось озеро і лежало, сяюче, наче ртуть, що її хтось розлив в улоговині. У ньому купалося зоряне небо. Воно та озеро були довго свідками кохання, що снувалося ось тут, наче світляна казка.

…камінні сходи — їхні руки перший раз зустрілися на них.

Пляжа і плавання, гра м’ячем і стежки — усюди були вони тільки вдвох.

Уста уст шукали під зоряним небом.

Тоді і довго ще потім не було світу — тільки вони двоє.

Він, світ, щойно згодом став рости й рости довкруги них і кидати заборола на стежки, якими котилося райдужне кільце їхнього кохання.

Долітав згук з недалеких доріг, яких так довго не помічали.

Самітний човен колихався при березі. До нього підбігали дрібні хвильки і шуміли та співали казку про кохання. Небо тонуло в озерному плесі.

Так у пісні. Але так теж на Діброві, коли на небі повня і срібло місяця заливає Берег Мрійників та прокрадається на той бік Діброви. Глибокими таємними тінями воно лежить