Читати книгу - "Поезії, що не ввійшли до збірок (1875-1898), Франко І. Я."

Отаке Лисичка нарозповідала,

Півника у кігтях все міцно держала.

А він не тріпався, лиш головку звісив,

Бачив, що Лисичка - накоренок бісів,

А не жадна чесна, побожна істота.

Та не знав, як в неї вирватись із рота.

Замовкла Лисичка, вже кусать гадає,

Та Півник стріпався і так повідає:

«Послухай, Лисичко, остатнього слова!

Постій, коротенька це буде промова.

Що грішний я дуже, признаюсь покірно,

Що винен я смерті, і се також вірно.

В твоїх зубенятах, Лисичко кохана,

Солодка смерть буде, приємная рана.

Лиш того одного жаль мені, небого,

Що власне сьогодні кінець життя мого.

Нині мене власне честь ждала велика:

Мав повіз по мене прислати владика.

Мав повіз прислати і коні строкаті,

І мав я стать півчим в владичій палаті,

В владичій палаті, та й ще й при соборі,

Щоб співати соло і співати в хорі.

Бо отець-владика і всі крилошани,

Як почули спів мій, не знайшли догани.

Зараз обіцяли сап’янці на мірці,

І жупан червоний, і проса три кірці.

Отак-то, Лисичко, я мав від сьогодні

У розкошах жити при церкві господній.

І тобі гадав я тож добро зробити,

Тебе за шафарку владиці приймити.

То би ти ходила, як пані вельможна,

Бренькала б ключами, що краще й не можна,

Мала б під собою увесь двір великий,

Всі качки, і кури, і гуси, й індики.

Ще й гонор би мала в самого владики».

А Лисичка слуха, аж рот роззявила -

Про такі розкоші вона ще й не снила.

А як кінчив Півник, то вона з нетями

Аж скочила вгору, розвела руками

Та й крикнула: «Там я наїмся до смаку!»

А Півничок вирвавсь та й фур на гілляку.

Та й каже: «Лисичко, їж, їж, та дивися,

Дрібними кістками, бува, не вдавися.

А як буде відпуст в святій Зарваниці

І будеш мішками носить паляниці,

Гляди, не подвигайсь та не струть болячки,

Щоб не довелося назад лізти рачки.

А посту, небого, не ламай святого.

Волиш притерпіти голоду немного».

Отак-то Когутик з Лисички сміявся.

Щасливий, що з кігтів на волю дістався,

Лисичка-сестричка тільки облизалась,

Зітхнула, завила і в корчах сховалась.

Написано в Відні в січні, в лютім 1893, досі не друковано.

Медвідь - страшний, великий звір.

Вночі в село заходить з гір:

Тут вб’є вола, там цапа з’їсть -

Немилий і шкідливий гість.

А бідний бойко Сень Гандюк

Стрільби не мав, хіба лиш лук.

Медвідь хапав його овець -

Як тут йому зробить кінець?

На спосіб взявся Сень отсе:

Над стежку пов’язав сильце,

До шнура ж на глухий кінець

Прип’яв великий камінець.

Настала ніч. В свій давній слід

По стежці йде старий медвідь,-

Сильця він і не сподівавсь -

Аж разом цуп! Та й і спіймавсь.

Се що таке? Якби був знав,

Легенько б шнур із шиї зняв.

Та він рвонувсь - аж разом бух!

Сильце затяг, аж сперло дух.

Ревнув медвідь: «Се що за біс?»

Став шарпатись - ще в гірше вліз.

Він в’ється, торгає, бурчить,-

Сильце ж за шию, знай, держить.

Та ба, й медвідь же не дурак!

Дійшов нарешті неборак,

Що каменюка ся гидка

Його держить і не пуска.

Живенько він, що сили мав,

На плечі каменюку взяв.

«Чекай,- міркує,- вже я, ну,

Тебе в найглибший яр шпурну!»

Прийшов над яр, як розмахнувсь,

В безодню камінь балабунць!

А камінь, звісно вже, за шнур

Його потяг у яр гур-гур!

Як гепнеться медвідь мій - бух!

Тут з нього зараз вийшов дух.

Надходить рано Сень Гандюк:

«Ну, не уйшов ти моїх рук!

Та й хитро ж я спіймать тя вмів!»

Медведя він притяг домів,

І збіглось все село глядіть:

Пропав наш ворог вже, медвідь.

З курника прибігла жінка,

Руки в неї аж тряслись…

«Чоловіче, бійся бога,

Задушив нам курку лис!»

Чоловік не глупий вдався.

Грізно закричав: «Го-го!

Дай лишень мені сю курку,

Нею зловлю я його!»

В паркані при самій хвіртці

Дірка при землі була;

Він сильце поклав на хвіртці,

Далі курочка лягла.

Лис Микита йде й міркує:

Що би то зробити слід?

Конче треба курку вкрасти,

Щоб на завтра був обід.

Не роздумуючи довго,

Шусть у дірку, курку хап!

Ой, нещастя! В тій же хвилі

І сильце за шию цап!

Шарпнув лис - ще гірше стало.

Переляканий глядить,

Аж з обухом величезним

З хати чоловік біжить.

Лис, не думавши багато,

Шусть у дірку за паркан,

Чоловік собі міркує:

«Вже тобі я раду дам!»

Виліз на паркан низенький,

Приклякнув і замахнувсь -

Геп! Лис знову шусть у дірку,

Хлоп упав, аж ізвихнувсь.

Ось мужик сидить і стогне,

Онде лис за парканом.

«Почекай ти, клятий лисе,

Дам тобі я топором!»

Швидко хвірткою вбігає

На подвір’я чоловік.

Лис у дірку шусть щодуху,

Від обуха цупко втік.

Бачить хлоп, що сам не зможе

Злого лиса доконать,

Ось почав він, що є сили,

Жінку з хати викликать.

Жінка хопила за вили