Читати книгу - "Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс"

Нарешті йому пощастило.

— Ага! — прохрипів він. — Солдати з батареї!

Коли б не ці байстрюки, у мене й досі була б жінка.

Він зісковзнув із стільця і войовниче почвалав до них. Найближче стояв Гвідо. Гаррі вже зібрався звалити його страшним аперкотом, але Гвідо вправно ухилився від удару і схопив Гаррі за руки.

— Містер Беннермен, будь ласка, не починайте все спочатку, — серйозним голосом промовив він. — У нас і так по горло клопоту.

— Ти професіональний убивця — пусти мене! — бурмотів Гаррі. — Пусти мене, будемо битись!

— Містер Беннермен, — сказав Гвідо, не випускаючи його рук, — сідайте краще до нас та вип'ємо. Га, містер Беннермен?

Гаррі замислився.

— Гаразд, — мовив він. — 3 тобою я вип'ю... Але не з ним! — Він показав пальцем на Уолкера Хоксі. — Знаєш чому? Тому, що він двонога тварина, ось чому.

— О'кей, — сказав Гвідо, допомагаючи Гаррі сісти на стілець поруч з собою. — Випийте зі мною. Хазяїн, три віскі!

— Всім по три, — додав Опі.

Хазяїн застогнав, але послухався.

Стопки на столі почали швидко спустошуватися, і найшвидше у Гаррі, котрий ніяк не міг знайти рота.

— В мене є ідея, — сказав він, облизуючись. — Давайте заспіваємо:

Сумно Джонні на чужині, на чужині,

Гірше, ніж у домовині, домовині,

Випий, Джонні, віскі й рому, віскі й рому,

Бо немає в тебе дому, в тебе... дому.

— Заткни пельку, — мовив Уолкер. — мені не до співу.

Гвідо задумливо подивився на стопки. Одна була ще повна. Він умить вихилив її.

— Хоксі, — сказав він, — а знаєш, Беннермен має рацію. Ти справді двонога тварина.

— Хррест побий, це хвакт, — погодився Опі. — У вас немає ніякої культурри.

Уолкер люто схопився за край стола, щоб підвестись, та, мабуть, передумав і знову сів.

— Ви це серйозно? — тихо запитав він.

— Авжеж! — відповів Гвідо. — Чому ти не можеш жити з людьми? Я маю на увазі цивільних. Адже вони теж люди!

— Так, вони люди, — погодився Уолкер. — Але вони не військові люди. Вони цивільні люди. Це абсолютно різні речі, як вода і олія. Вони не змішуються.

— Я скажу вам, що не змішується, — обізвався Гаррі. — Чоловіки й жінки не змішуються. Ось що не змішується.

— Друзі, — мовив Опі, — в світі є багато речей, що не змішуються, але все-таки щось тримає їх вкупі. Це "щось", дррузі, — любов. Треба робити так, як каже біблія: люби ближнього свого. Відкрийте серця, дррузі, й наповніть їх любов'ю та розумінням.

— Це прекрасно, — зітхнув бармен.

Всі замовкли й замислились.

Першим заговорив Уолкер.

— Я це обдумав, — сказав він. — Я в це не вірю.

— Ви мало випили, — мовив Опі. — Хазяїн, ще раз по три!

— Ні-ні, хлопці, — заблагав той. — За кілька хвилин почнеться фейерверк. Я закриваю!

— Віскі! — гаркнув Уолкер, грюкаючи по стойці своїм величезним червоним кулаком.

— Знаєте що, — сказав хазяїн. — Я не маю права цього робити, але я продам вам пару пляшок на винос.

Уолкер замахнувся кулаком. Хазяїн відскочив, ледве ухилившись від удару. Коли він повернувся, у нього в руках було дві пляшки.

— Я дам вам пару пляшок! — закричав він. — О'кей, хлопці, о'кей!

— Спасибі, друже, — сказав Опі і, звільнивши хазяїна від ноші, обернувся до лейтенанта Гвідо ді Маджо.

— Гвідо, дрруже, куди ми підемо?

Гвідо почухав потилицю.

— Я б запросив вас до себе, — сказав він. — Але в нас удома багато народу.

— А в мене вже немає дому, — схлипнув Гаррі.

Уолкер незграбно поплескав його по спині.

— Дарма, хлопче. Підемо до мене. В мене тепло, чисто й затишно, як у вусі.

Взявшись за руки, четверо бідолах подалися , до чистої затишної кімнати Уолкера Хоксі в офіцерській казармі ракетної батареї.

На тарілці полковника Торвальда лежало шість молюсків, один омар на два з половиною фунти, філе з камбали, одна печена картоплина та два качани кукурудзи. Це, власне, й складало меню традиційного пікніка, організованого з нагоди Дня незалежності Чоловічим комітетом допомоги при Жіночому клубі. Але у полковника не було апетиту. З того моменту, як він прибув до Патнем-Лендінга, припинив побоїще і швидко й нещадно розправився з Гвідо, Уолкером та Опі, його обсідали роздратовані городяни, вимагаючи прийняти все нові й нові скарги на армію США.

Полковник уважно вислуховував їх і обіцяв провести глибокі реформи, але це чомусь нікого не заспокоїло.

Зараз полковник стояв на Баранячому узбережжі з тарілкою морських наїдків у руках і намагався дійти згоди із справжніми хазяями Патнем-Лендінга — Меннінгом Соу, Ісааком Гудпасчером, Джорджем Мелвіном та їх посіпаками.

Джентльмени, — сказав він із сліпучою посмішкою, — природно, що в таких ситуаціях не можна обійтися без певних непорозумінь, але ж не в них головне. Головне, як ви знаєте, в тому, що ми встановили тут завжди готову до бою батарею — важливу ланку в ланцюгу нашої національної оборони.

А звідки нам це знати? — запитав Ісаак Гудпасчер. — Адже нам не дозволяли навіть підійти до вашої "найкової" бази.

— Який жах! — вигукнув полковник. — А ви хотіли б оглянути батарею?

— Ми, здається, маємо на це право, — зауважив Меннінг Соу. — Врешті, це ж частина нашого міста, чи як?

— Певна річ! — заявив полковник. — Я хочу, щоб ви завжди вважали батарею саме частиною вашого міста.

— Отже, пішли! — сказав Ісаак.

— Зараз? — запитав Торвальд.

— А чом би й ні? — здивувався Джордж Мелвін.

— Але ж... але ж скоро почнеться фейерверк, — промимрив полковник.

— Ми вже бачили фейерверки, — мовив Меннінг Соу. — А от чого ми не бачили, то це "найкової" бази.

— Гаразд, джентльмени, — зітхнув полковник, кладучи на землю свою тарілку. — Ходімо!

Резиденція Уолкера Хоксі в офіцерській казармі була обставлена із спартанською невибагливістю — залізна армійська койка, стілець та соснова скриня, — і тому наші гультяї звалилися просто на підлогу.

Певний час вони хором виконували попурі з різноманітних пісень. Гаррі співав "Маленький готель", Уолкер Хоксі співав "У нас закінчились снаряди", Гвідо співав "Бейбі, на вулиці стужа", а Опі співав свою власну "Патнем-лендінзьку польку" і водночас акомпанував собі та всім іншим на гітарі.

Раптом хтось постукав у двері, потім ще раз і ще. Це тривало кілька хвилин, і, хоч стукіт дедалі посилювався, ніхто із співаків його не чув. Нарешті двері відчинилися, й до кімнати, в касці та з карабіном в руках, увійшов рядовий Роджер Литвайлер.

— Сери! — здивовано промовив він. — Сери! О, сери!

— Хеллоу, старий, — весело привітався Oпі. — На, ковтай, — додав він, простягаючи недопиту пляшку віскі рядовому Роджеру Литвайлеру.

Рядовий Роджер Литвайлер з жахом відсахнувся.

— Ні-ні! — вигукнув він. — Я стою на варті. Зараз я мушу повернутись до воріт. Послухайте мене, ради бога! Я мушу бігти до воріт! Послухайте!

— Дай мені цю штуку, — сказав Гаррі, хапаючись за карабін. — Зараз я когось уб'ю!

Рядовий Роджер Литвайлер рвучко висмикнув свою зброю.

— Ради бога!—у відчаї закричав він. — Послухайте мене! На батарею щойно приїхав полковник Торвальд з групою цивільних. Він повів їх до РТС, а потім повернеться сюди, до стартової позиції. Краще забирайтеся звідси, хлопці, поки не пізно.

— Хіба так доповідають офіцерові? — мовив Уолкер, лежачи на спині. — Зніми каску і віддай честь!

— Або зніми честь і віддай каску, — хихикнувши, сказав Гвідо.

Гаррі, Уолкер, Опі та й самому Гвідо страшенно сподобався цей каламбур, і більше шістдесяти секунд вони голосно реготали, качаючись по підлозі.

— Слухайте, я мушу повернутись на пост! — вереснув рядовий Роджер Литвайлер. — Опі, благаю тебе, забери цих хлопців звідси, бо інакше ми з тобою потрапимо до військової тюрми!

Він поставив капрала на ноги й дав йому з дюжину лунких ляпасів. Опі блаженно посміхався,

— О'кей, о'кей, я виведу їх звідси, — добродушно промимрив він.

Рядовий Роджер Литвайлер прожогом кинувся до воріт, а Опі заходився підіймати своїх трьох товаришів.

— Друзі, — примовляв він, ставлячи їх під стінку, — нам треба ховатися!

— Годі... ховатися! — вигукнув Гаррі.

— Пішли, пішли, — мовив Опі. — Тримайтесь за мене.

Обв'язавши їхні одряблі руки поясом, він рушив до дверей, і всі троє, спотикаючись та похитуючись, посунули слідом. Вивівши їх на подвір'я, Опі озирнувся навколо, шукаючи куди б сховатись. Звичайно, найкраще було б податись до міста. Проте, змірявши оком відстань до воріт, Опі похитав головою — надто далеко, не менше ста ярдів. Треба шукати схованку ближче. Він з хвилину крутився на одному місці, намагаючись зорієнтуватись, але пейзаж перед його очима хитався, кудись плив і вперто не хотів зупинитись, його супутники затягли тим часом тріо з таких музичних творів, як "О, Сюзанно, повернись до мене", "Я принесу тобі тюленя" та "Міцна фортеця — наша церква".

Опі ще раз спробував зупинити пейзаж, як paптом за кілька кроків від себе помітив вхід до підземного ракетного сховища, де лежали "найки".

— Чудово! — радісно вигукнув він. — Темно, глибоко й тихо. Друзі, в бункер!

З цими словами Опі потяг їх до крутих спіральних металевих сходів футів із тридцять завдовжки, що вели до самого дна бункера, поставив на першу сходинку, відпустив і прислухався. Знизу згодом долинуло три глухих удари. Опі весело хихикнув і теж рушив слідом.

Бункер являв собою величезну залізобетонну горобку з рядами круглих люків у верхній стінці, закритих зараз масивними сталевими дверцятами. Під кожним люком на підлозі стояла залізна платформа, яка могла гідравлічно підійматися на поверхню. На кожній платформі було дві пари рейок. Між цими рейками лежали білі гостроносі "найки", загадково поблискуючи від тьмяного місячного світла, що струмилося крізь відчинений люк.

— Що це за потвори? — запитав Гаррі, показуючи пальцем на "найків".

— Потвори?! — обурено вигукнув Уолкер. — Це ж красуні! За все життя я не бачив нічого кращого, — ніжно додав він і, обійнявши ракету, притулився щокою до її холодної білої шкіри.

— Справді? — мовив Гаррі і теж підійшов до "найка", теж обійняв його і теж притулився щокою до його холодної білої шкіри.

— Красуня! — повторив Уолкер. — Хіба ж не правда?

— Не бачу нічого красивого, — сказав Гаррі.

— Ти п'яний! — вигукнув Уолкер і з огидою одвернувся від Гаррі. — Хто піде за пляшкою? — запитав він.

— Одну я приніс, — відповів Гвідо.

— Де ти? Нічого не бачу, — мовив Уолкер.

— Я тут, — сказав Гвідо, і Уолкер, спотикаючись, почвалав до нього.

— Зовсім не...