Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Діти ніколи не бувають винними.

Репліка Ремю тепер звучала непереконливо.

Вона вже не здавалася аксіомою.

17

Седрик Волокін добре причепурився.

Чорний костюм, що підкреслював його молодість. Біла сорочка з грубого ситцю зі стоячим комірцем. Темна зім’ята краватка того зразка, який носять діти, фальшивий вузол маскує резинку під комірцем. Але все це було прикрите важкою уніформою хакі.

У такому вбранні було щось зворушливе — незграбне, наївне. Не кажучи вже про кеди, які зовсім не пасували до вбрання. Кеди були саме марки «Конверс». Каздан побачив у цій деталі матеріальний доказ того, що Волокін близький до хлопчиків церковного хору.

Росіянин чекав під ґратчастою огорожею Холодного Індика, схожий на любителя автостопу. Побачивши, як наближається Казданове вольво, схопив сумку й побіг назустріч.

— То як, діду? Ви змінили свою думку?

Каздан зателефонував рано-вранці й повідомив, що приїде забрати його рівно о десятій. Намір вірменина був дуже простий: він дає йому день на те, щоб знову опитати хлопчиків і хай там у який спосіб підтвердити свою гіпотезу. Паралельно він сконтактувався з Ґрескі, командиром Бригади захисту малолітніх, і попередив, що забирає хлопця з холодильника, в якому той лікується. «На стажування». Комісар був, звичайно, здивований, але нічого не запитував.

— Сідай.

Волокін обійшов машину. Каздан звернув увагу на те, що сумка була армійською. Однією з тих, які солдати Першої світової війни носили через плече і в які складали гранати.

Росіянин заліз у машину. Вірменин увімкнув швидкість. Перші кілометри вони проїхали мовчки. Хвилин через десять молодик зайнявся тим, що й учора, — почав скручувати цигарку зі світлого тютюну…

— Що ти робиш?

— А ви хіба не бачите? Сам директор центру дає нам гашиш. Він запевняє, що це біологічні ліки. У нашій їдальні висить плакат: «Хай живуть коноплі!». Ось так нас лікують.

— А тобі ніколи не казали, що гашиш руйнує нервові клітини?

Волокін послинив намащену клеєм частину цигаркового паперу і склеїв два клаптики в один.

— Там, звідки я прийшов, — це найменше зло.

Каздан усміхнувся.

— У Камеруні ми мали звичай казати: ліпше одержати кулю в зад, аніж кулю в серце.

— Добре сказано. А де той Камерун?

— Далеко.

— Від Франції?

— І від сьогодні. Іноді аж не віриться, що я там був.

— А я й не знав, що там була війна.

— Не ти один. Але так воно навіть краще.

Волокін обережно дістав із алюмінієвої упаковки брусок індійської коноплі. Клацнувши запальничкою, підпалив один із кутів і розкришив його на тютюн. П’янкий запах наркотику заповнив автомобіль. Каздан відкрив вікно, подумавши, що день від самого початку набуває дивного забарвлення. Він вирішив відразу почати з найголовнішого.

— Танґі Візель: знаєш, як я про нього довідався?

— Хто?

— Танґі Візель. Хлопчик, який зник із хору церкви Нотр-Дам-дю-Розер.

— Який хлопчик? Який хор?

Каздан окинув Волокіна коротким поглядом — той готувався склеїти самокрутку.

— Ти нічого не знав?

— Присягаюся, ваша честь, я справді нічого про це не знаю, — відповів молодик, піднімаючи самокрутку вгору.

Каздан дав задній хід і звернув на під’їзну дорогу. Протягом ночі він з’ясував, яка група розслідувала зникнення юного Танґі: то були хлопці з Третього відділу Управління судової поліції, що базується на авеню Мен, а не з Бригади захисту малолітніх. Тож нічого дивного, якщо росіянин не брав участі в тому розслідуванні.

Він обмежився дуже коротким поясненням:

— Два роки тому зник хлопчик. Він співав в одному з хорів, якими керував Ґетц. У хорі церкви Нотр-Дам-дю-Розер.

— Я навіть не знав, що Ґетц керував кількома хорами. За яких обставин він зник?

— Хлопчик одного вечора покинув парафію й не повернувся додому.

— Може, він просто втік?

— Він і справді зібрав свої речі. Проте розслідування нічого не дало. Танґі Візель немовби випарувався.

— Цей справді може бути підтвердженням моєї гіпотези про педофілію, але надто захоплюватися не слід.

— Ти маєш слушність. Бо немає жодних доказів, що Ґетц причетний до того зникнення. Жодних.

Волокін запалив цигарку. Запах гашишу заповнив автомобіль. Каздан завжди любив цей запах, що нагадував йому про Африку. Він помітив контраст між екзотичними, теплими пахощами й цілковитою голизною краєвиду: чорні поля, брудні будівлі, промислова зона з непривабливими кольорами.

— Я провів ніч, переглядаючи різні досьє, — провадив Каздан. — Хотів довідатися, чи мав Ґетц подібні історії в минулому. Але не знайшов нічого. — Він клацнув нігтем указівного пальця по зубах. — Нічого подібного. Я уважно переглянув матеріали FIJAIS.[28] Ознайомився з архівами твоєї бригади, Бригади захисту малолітніх. Я також зазирав до всіх інших матеріалів, які могли мати стосунок до цієї теми. І жодного разу ніде не з’явилося прізвище Ґетца. Цей чоловік білий як сніг.

Волокін повільно втягнув дим крізь ніздрі.

— Якщо ви приїхали до мене, то це означає, що цілковитої впевненості не маєте. — Він зробив іще одну затяжку, довгу й старанну. — До того ж у подібних випадках не слід особливо довіряти досьє. Я знав чимало педофілів, яким щастило пролазити крізь вічка сіті упродовж багатьох років. Педофіл — тварина надзвичайно недовірлива й обережна. І лукава та хитра. Він не належить до злочинців тієї брутальної породи, до яких ви звикли. Він остерігається не тільки поліції, а геть усіх. І навіть самого Бога.