Читати книгу - "Miserere (Псалом п’ятдесятий), Жан-Крістоф Гранже"

Каздан стенув плечима і сказав.

— Я також не знайшов нічого щодо Назера.

— Щодо кого?

— Щодо коханця Ґетца. Ти принаймні знаєш, що Ґетц був голубим?

— Ні.

Вірменин зітхнув.

— Назер — маврикієць років двадцяти, індійського походження. Він жив із Ґетцом кілька років і нишком займався проституцією. Я, зізнаюся, був здивований, не знайшовши досьє на нього в матеріалах твоєї бригади. Думаю, він уже попадався десь на площі Дофіна чи в Маре[29] або на околицях. І він був малолітнім, зовсім недавно.

— Я нічого про все це не знав.

— У мене складається враження, що ти взагалі нічого не знаєш.

Таке незнання лише підсилило захоплення Каздана. Не маючи жодних фактичних доказів, молодик, схоже, одразу збагнув усю правду про Ґетца. Росіянин запропонував йому прикластися до самокрутки. Вірменин відмовився, хитнувши головою.

— Ви не все мені кажете, — промовив молодий детектив. — Коли вчора я виклав мою теорію про Ґетца-педофіла і хлопчика-месника, ви прийняли мене за божевільного. Сьогодні ж ви приїхали по мене. І між іншим відкрили мені, що Ґетц був голубим. А також розповіли про зниклого хлопчика. Однак ви знаєте ще щось, я переконаний.

— Це правда, — визнав Каздан. — Учора ввечері мені телефонував лікар судової медицини. У Ґетца на тілі виявили шрами, зокрема на члені. Я попервах думав, що то пам’ять про Чилі часів режиму Піночета. Але це зовсім недавні рани. Схоже, Ґетц сам себе різав. Або йому допомагав коханець, що трудився над його прутнем.

— Тепер я розумію, як розвивалися ваші думки. Якщо Ґетц був голубий, то він був і збоченець. А якщо збоченець — то любив і дітей…

— А ти не згоден?

— Ні. Ви говорите про три зовсім різні сексуальні орієнтації.

— Голубий не обов’язково педофіл. Тут я можу погодитися. Але Ґетц починає в нас набувати дуже непривабливих рис, чи не так? І його малий коханець Назер теж не викликає в мене захоплення. Повія в чоловічому варіанті, готова задовольняти найзбоченіші бажання…

Порт-де-ла-Шапель.[30] Дороги автомагістралі перетиналися, наїжджали одна на одну, переплутувалися, наче непрохідні хащі якоїсь рослинності. Чорні жерла тунелів були роззявлені, мов пащі якихось страховищ. Треба було витримати випробування темрявою, щоби в’їхати в центральну частину міста. Волокін скрутив іще одну цигарку. Каздан запитав себе, чи він і далі куритиме в такому ритмі. Шарудіння паперу, запах гашишу змішувалися з ревінням клаксонів та гурчанням моторів за вікнами автомобіля. Він звернув на боковий бульвар, у напрямку Порт-де-Берсі.

Росіянин облизав цигарковий папір і промовив:

— Пропоную викласти наші карти на стіл. Я вам потрібен. Мені потрібні ви. Я маю досвід спілкування з дітьми, якого ви не маєте. Ви також маєте авторитет, якого ніколи не матиму я. Проте ми обидва є детективами маргінальними і працюємо поза рамками закону. Хоч я й вірю, що ми змогли би зловити сучого сина, але нас можуть і усунути від справи, адже шансів довести її до кінця в нас обмаль.

— То й що?

— Та, власне, нічого. Так чи інак, а ми зможемо чогось навчитися одне в одного. Ми перебуваємо на стажуванні — і ви, і я.

Каздан відкрив бардачок, не знімаючи руки з керма.

— Це тобі.

Тримаючи цигарку двома пальцями, Волокін занурив ліву руку в бардачок і дістав звідти мініатюрну модель автоматичного пістолета ґлок-19, виготовлену з полімерів і сталі із зарядом на п’ятнадцять куль. Каздан стежив за виразом обличчя молодика. Воно залишилося незворушним.

— А ви, бува, не перебільшуєте трохи?

Каздан відчував вагу власного пістолета, парабелума марки «Зіґ-Зауер», якого він видобув з кофра сьогодні вранці.

— Бути готовим до найгіршого. Найперше правило стажування.

Не випускаючи з руки цигарку, Волокін запхав пістолета за пояс, спершу перевіривши, чи він на запобіжнику. Потім спокійно запалив самокрутку. Від носіння зброї йому, здавалося, було ні холодно ні жарко.

— Якими будуть інші правила? — запитав він, огорнений хмарою диму.

— За винятком хлопчиків, допитуватиму всіх лише я. Завжди. І я буду представником команди. Я зберіг давнє посвідчення, яке досі вселяє ілюзії. Хоч у мене й бракує мізків, щоб як слід допитати дітей, я ще можу справляти враження на дорослих.

— Я вам вірю.

— Якщо ти бодай один раз спіткнешся, я відвезу тебе назад до твого притулку. Слово всупереч, напад ломки або ще якась чортівня в такому дусі — і я відправляю тебе туди, звідки тебе взяв, о’кей?

— Без проблем.

— А про наркотики навіть не кажу.

— Я чистий, Каздане.

— Усі злочинці, яких я знав, були невинними. Усі наркомани були чистими. Якщо в мене виникне найменша підозра, що ти вколовся протягом дня, я відразу везу тебе до твого Холодного Індика. Але спершу я наб’ю тобі морду. Capisci?[31]

Волокін видихнув хмару диму, усміхаючись.

— Як добре відчувати таку батьківську турботу про себе. А Верну?

— Верну я беру на себе.

Волокін усміхнувся — надто широко. Діяв гашиш.

— Із нас двох, я певен, можна скласти одного досить пристойного детектива.

У Каздана паморочилась голова. Він запитав себе, чи не проводитимуть вони розслідування, перебуваючи під постійним кайфом.

Щоб подолати цей стан, він запитав суворим голосом військового інструктора:

— Запитань немає?

— Ні.