Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Останню фразу він промовляє якось особливо жорстко.

Закушую щоку зсередини. Скільки разів я казала собі ці ж слова, але щоразу обставини виявлялися сильнішими. Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє робила щось, чого мені по-справжньому хочеться. Мабуть, саме тому для мене так важливо, щоб ми з Роєм зблизилися. Тому що він єдине, чого мені хочеться протягом довгого часу, і я дійсно хочу бути з ним. Так сильно, що навіть готова піти та поговорити з ним.

- Тобто я маю піти і сказати йому прямо, що відчуваю? – говорю швидше собі, але Скайлер вимовляє звук, схожий на приглушене "мхм".

- Тільки якщо ти впевнена, що справді цього хочеш.

- Звісно.

Він дивиться на мене, але нічого не відповівши, засовує великі пальці в кишені і починає йти.

Я обертаюсь назад. Рой стоїть усе там. Хвилювання починає накочувати хвилею. Я зроблю це. Прямо зараз. Інакше буду шкодувати все життя.

Замружившись, роблю кілька вдихів. Долоні починають потіти, коліна перетворюються на желе, відмовляючись тримати мене, але я швидко йду слідом за Скайлером. Від нього завжди така впевненість виходить, що мені не зайвим буде нею підживитись.

- Я зроблю це, - кажу, наздогнавши його.

- Вперед.

Він кидає через плече і легко збігає східцями, ніби втративши до мене інтерес. В очах повна байдужість, а напруженості як і не було.

Іноді я зовсім не розумію цього хлопця, але, мабуть, і не треба.

Листаємо ще)))