Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

— Ти дуже кумедна, Клеопатро, — похитує Володя головою й акуратно цілує мене в щоку. Так, ось як я й казала, тут починається землетрус. Розкол бере свій початок від мого дурного серця.

— Хто ця жінка, ім'ям якої ти мене називаєш? — насуплено тицяю в нього носом, а він голосно і вільно сміється і затягує мене в машину.

Він обіцяє, що ми все-таки попрямуємо в Пояски, хоч і об'їзною дорогою, а ситуацію з нотаріусами Кувалда вирішить пізніше. Я погладжую його долоню, що лежить у мене на нозі, і намагаюся морально приготуватися до тисячі нових внутрішніх питань.

І всі ці питання, як одне, нагадують щось на кшталт "ну чому він не цілує мене більше".

Я, напевно, засинаю непомітно для себе, бо коли різко випрямляюся і розплющую очі, то одразу ж намагаюся згадати, на якому моменті нашої розмови я провалилася в сон.

— Уже приїхали? — виривається в мене мимоволі, варто тільки почати пригладжувати сплутане волосся.

Але ми точно не приїхали. Ніч ще навіть не закінчилася, а за лобовим склом горить вивіска явно дорожнього готелю. Ми, напевно, зупинилися на парковці, але... чому?

Я повертаюся до водійського сидіння, з наміром це й запитати, але слова застряють просто в горлі.

Володя сидить прямо і знерухомлено, і дивиться перед собою.

Його настрій настільки відчутний, що атмосфера в Урусі нестерпна.

Ніби сталося щось страшне.

— Володя? — обережно починаю я, намагаючись випростатися ще сильніше.

Він настільки розтягнуто постукує пальцем по керму, що я злякано нахиляюся в бік, коли поверхня його руки стикається зі шкірою керма.

— Ти сильно кричиш уві сні, Анастасія, — здавленим голосом починає він і продовжує дивитися перед собою. — Дуже сильно.