Читати книгу - "Виграй мене, Ольга Манілова"

— А... скільки часу минуло? Мало ж?..  — намагаюся дивитися у вікна. Усередині палає надія, що зараз тягуча атмосфера в машині розвіється від моїх слів.

І тут я повертаюся до нього, а Володя піднімає долоню, в якій міцно затиснуті мої ліки.

Повітря проривається з моїх ніздрів зі свистом, і всього лише одне скорочення легені відчувається кинджалом, що розпорює тіло зсередини.

— Ти хоч маєш уявлення, наскільки це серйозна штука? — тремтячим від люті голосом починає він і від гримаси гніву зморшки навколо очей видають таку глибину, що це одразу нагадує про його вік.

— Ти... Що?

Від переживання сорому я ледве не розвалююся на шматки, але головна моя частина — на якій мої застиглі очі намагаються не втрачати контролю, — не відводить погляду від баночки з пігулками, затиснутої в його долоні.

Йому було недостатньо перевірити мій рюкзак у номері, він вичекав моменту і перевірив кишені комбінезона. Можливо, змінити одяг змушував саме для реалізації цього плану.

— Я "що"?! — зривається він на крик. — Ти хочеш сказати, що ти приймаєш, — Кувалда випльовує це слово, — препарат, який знімає наслідки залежності від найпотужніших антидепресантів «бензо»?

— Я... нічого не хочу сказати, — хрипло шепочу я, впираючись рукою в дверцята праворуч. — Це... це...

Я не можу повірити, що дію так спокійно. Ті частини, що ніби відвалилися від мене, заледеніли, але вони ось-ось притягнуться назад, і буде... вибух.

У голові все розпухло, і, здається, я зараз зірвуся на плач.

Я не хотіла, щоб дізнався він. Мені справді регулярно давали бензо-препарат, а коли я нарешті втекла з інтернату, настали наслідки від його відсутності.

Артур і Рита водили мене по лікарях. Це було настільки нестерпно, що я половину забула. Але ці ліки прописали лікарі і вони по-справжньому допомагають і мені залишається пити їх лише два місяці.

Це не його розуму справа.

— Ти... приймаєш їх? Серйозно? — Кувалда рипається в мій бік, немов читає щось у моїх очах, а потім різко відкидається на спинку сидіння. — Я думаю ось зараз. Я вибираю. Я… Дзвонити клятому Резнику чи ні.

І ця напруга, що збирає мене воєдино назад, породжує вибухову хвилю.

Хочу вибити ногою мої ліки з його рук. Хочу обірвати кермо його тупого Уруса. Хочу насильно закрити йому очі, щоб він більше не дивився таким поглядом.

Крижаним, жорстким, приреченим.

— Резнику? — повторюю я за Кувалдою. — Моєму братові? Знову це. ЗНОВУ?! Та... йди ти! Віддай мені їх! Поверни моє!

Моя спроба відібрати ліки миттєво перетворюється на програш, бо він тисне лобом на мій лоб і утримує мене за бік.

Він присікає кожну спробу вирватися. Мої руки прорізають помахами кожен сантиметр простору навколо, а Кувалда залишається нерухомим.

— Якого біса тобі потрібно відвикати від препарату «бензо»? — його близьке дихання здається настільки гарячим, ніби воно здатне обпалити мені губи.

— Можливо, якби ти запитав по-людськи... Хоча ні, я не зобов'язана тобі розповідати. Тому, хто риється в чужих речах, нічого не варто розповідати, — жорстко закінчую я.

— Тобі прописали це чи ні?

Я перестаю брикатися, бо його невблаганні руки фіксують моє обличчя. Змушуючи очі просочуватися його поглядом.

Господи, він — чудовисько.

Він заводиться і перетворюється на іншу людину за половину секунди.

— Я хочу вийти, — вимагаю я і тепер не можу зупинитися: — Назовні хочу. Подалі від тебе! Що пристав до мене! Риєшся в моїх речах! Критикуєш! Дай мені вийти!

— Відповідай мені на запитання, — пальці тримають моє обличчя в полоні, — тобі прописали це?

— Так, — гарчу я, і це єдине, що я можу зробити, щоб не заплакати. 

Я не хотіла нікому розповідати і не хотіла спати в його присутності. Тепер це не виправиш. Тепер це назавжди. Господи, хочу розчинитися і полетіти кудись в інше місце, далеке.

Може мені й не треба в Пояски. Може мені варто купити на останні гроші квиток на літак у далеку країну і почати там нове життя.

— Ми зараз вийдемо, — промовляє він мені прямо в губи. — Якраз вирушимо в готель, ти заспокоїшся, а я почую все, що я хочу почути, це зрозуміло?

Я вперто мовчу, і це дається нелегко. Але краще щільно стискати губи, ніж відкрити рот і видати щось на зразок ридання.

Ти облажалася, Настя. Останні кілька годин були чарівними, але наближається ранок, а ти все зіпсувала, бо він вже починає розуміти, що з тобою не все гаразд.

«Ну і нехай», хоче крикнути якась частина мене.

Але я не можу брехати собі настільки. Я просто зганьбилася перед ним, і справді верещу уві сні, бо іноді... трапляються жахливі дні після того, як я позбулася вживання цього мерзенного засобу.

Я опускаю ноги на землю, ніби ще перебуваю уві сні, а Кувалда притримує мої двері. Наказую собі не піднімати на нього погляд, але зриваюся. Шкіра широкоскулого обличчя стягнута, а гострий погляд світлих очей втикається в мене напругою.

— Проходь уперед, — витягає він руку, — зараз візьмемо будь-який вільний номер.

Мені залишається лише покірно повернутися до нього і почати шлях у бік широкого підніжжя сходів біля входу в готель. Навіть у напівтемряві помітно, що це пристойний готель. Біля скляних дверей чергує охоронець.

Його слова доходять до мене, коли ми зупиняємося в кімнаті, де проводиться прийом гостей. Кувалда стає таким чином, що я знаходжуся прямо перед ним, а він розмовляє з адміністратором з-за мого плеча.

Ми маємо дивний вигляд з боку.

— Номер побільше, — сухо пояснює Володя, і ось тоді я розумію.

«Візьмемо номер» і «номер побільше» — це означає, один номер!

Він ніби відчуває сум'яття моїх думок і торкається тілом мого плеча. І нахиляється до вуха, коли адміністратор береться за швидке заповнення форми для в'їзду.

— Мені знадобляться зараз пояснення, досить конкретні. Я все ніяк не можу зрозуміти, що тут відбувається, і мене це бісить, — останнє слово Кувалда каже лютим шепотом. — Почнемо з того, що ти мені розкажеш правду про те, чому ти фактично втекла від брата.