Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

чогось іншого?..), — оглушена й осліплена, Дарка низько схилилась над зошитом, намагаючись не дивитись на Ленцю в кутку, хоч та знай жалісно осміхалася до неї звідтам кутиком рота, мов знала, про що вони тут шелестять із Маринкою Вайсберг: те, що вчора Ленця так безоглядно ввірила їй найкоштовнішу, найкрихкішу частину себе, означало для Дарки свого роду присягу на абсолютну й беззастережну вірність, тож, крім урази кожного люблячого від того, що люблений виявляється непрозорим, що поза нами провадить якесь своє життя і може мати від нас якісь секрети (мірятися ногами з дурепою Маринкою, хихикати, тулитись стегнами одна до одної, піддерши пелену, мені вона ніколи не пропонувала такого, геть і згадки не було…), — крім цього, тут була ще й мука ображеної любови, яка вимагає всього нараз, негодна вдовольнятися урізаними порціями, і тому приречена постійно ставити під сумнів справжність отриманого: невже вчора вона мені брехала, як можна бути такою, такою — облудною, Дарка точно пам’ятала, що на думку їй спало саме це слово, на перерві вона продибала повз Ленцю в гордому мовчанні, цілий наступний урок пішов на оговтування, на відтерпання оголомшених змислів, а вже на наступній перерві Ленця підступилась до неї сама: ти що, ти сердишся на мене?.. Мені треба з тобою  п о г о в о р и т и, — мовила Дарка не-своїм голосом, що стояв лубом десь у стиснутій гортані й ніяк не проковтувався. Після уроків вони знову сиділи в парку над озером, удвох оповиті, як казковий герой хмарою, грозово нагуслим повітрям шекспірівської трагедії: зрада — розрив — розлука, Ленця, виблискуючи повними колихких сліз очима, пристрасно запевняла Дарку, що з Маринкою — то було давно, в підтексті малось на увазі, до Дарки, — що то все «глупості», які не мають жодного значення, і Дарка, внутрішньо відразу розвиднившись, мов вийнята з-під обвалу, якийсь час іще, проте, вдавала ображену, трохи з вродженого почуття композиції, а трохи й несвідомо виторговуючи тим од Ленці вже нових поступок, нових гарантів безроздільної й виключної до-себе-належности: сценарій, який потім незмінно повторювала з усіма мужчинами, тим більше що з ними це виходило набагато легше, Ленця ж була гутаперчевою, як та пікассівська гімнастка, знай шугаючи в обхід Дарчиного натиску, мов на гойдалці, туди-сюди, від розпачливого каяття до раптового впадання в якусь повну неприсутність, схожу на транс, із заслуханістю в себе, а то знов з напівістеричними пориваннями декламувати Дарці вголос якісь вірші, що мають «усе пояснити» (віршами вони в той рік засипали одна одну до знемоги), — тож котроїсь небезпечної миті вкінець вимучена цими кидками Дарка почула власний крик: «Прости мені!» — і далі було сповзання вділ уздовж Ленчиних обтягнених золотистим капроном нагрітих колін, обіймаючи їх руками, і одночасне жадібне вдихання, крізь сльози, їх несподівано рідного, хлібного запаху, — запаху домівки, до якої врешті прибиваєшся після довгих мандрів, у спальні над дверми щілина світла з батьківської кімнати, давай я підіб’ю тобі подушку, лоскотно-духмяний, як шерстка кошеняти, пух її волоссячка в тебе на щоці, скуленість двох дівчаток під одною ковдрою, втуляння в себе навзаєм, перешіптування, зненацька нестримне пирскання сміхом, просто в вухо, та ну тебе, оглушила, — така сама, як ти, але інша, ось щó таке сестра, ось щó я зараз стискаю в обіймах, тісно, так тісно, що тісніше не буває, — щоб уже ніколи не відпустити, — двійко шалено сплетених між собою дівчаток на лавочці вечірнього парку, її припухлі горбочками груденята під шкільною формою вчавлено в твої, її вії лоскочуть тобі шию, — як і героя в тій казці, послана богами хмара зробила їх невидимими для стороннього ока — ніхто не йшов по доріжці, ніхто не шарудів падолистом, не було кому здивуватися, коли Ленця, зціловуючи вологі доріжки з Дарчиних щік, притислась губами до її губ і на мить завмерла, задихнувшись, її серденько гупало Дарці всередині, й обидві злякано заклякли, не знаючи, що робити далі, а тоді Дарка враз відчула в себе між губами щось бистре, мокре, солонувате на смак і якесь непомірно велике — воно плавало в неї в устах, наче гола гаряча рибина, затуливши тьмою весь світ, і вона не одразу збагнула, що то Ленчин язик, а збагнувши, затряслася вже од якогось нового, незрозумілого плачу, з силою вхлипуючи його в себе разом з Ленчиним язиком, ще дужче стискаючи руками худеньке тільце: гострі, мов крильця, лопатки, поздовжня клавіатура випнутих хребців під шорсткою форменою тканиною, мов спалахом, навернули на гадку найперше потрясіння живим, либонь, десь із третього року життя: в кошику, на дні, — манюнє, пухнасте біленьке кроленятко, над яким заніміла була в безруху, мов заворожена, не в змозі ані відступитись, ні одвести погляду, доки хтось із дорослих не спитав згори: «Що, хочеш узяти собі?» — до тієї миті вона лиш намагалась якось упоратися з відкриттям, що таке чудо живе і рухається, і ось прийшла пряма підказка, щó з цим відкриттям робити: чудо можна було  м а т и  (в два роки, в цьому найчеснішому людському віці, «мати» означає тільки одне — від повноти почуттів укласти до рота і, бажано, проковтнути, як це чинилося з пелюстками найгарніших квітів на клумбі в дворі: відскубувалося й жувалося, гіркий смак і зеленкувата, при відпльовуванні, слина, причім із роками такий первісний смисл аніскілечки не міняється, хіба що затуманюється), — треба прожити вік, щоб зрозуміти, що колись давно дорослі тебе одурили, — що насправді нічого живого: ні квітки, ні кроленяти, ні людини, ні країни, — мати якраз і не можна: їх можна тільки знищити, тим єдиним ствердивши факт посідання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

…І ще тут, — казала Ленця, але то було вже іншого разу, в неї вдома, перед великим, тьмяно полискуючим дзеркалом у темно-бурій різьбленій рамі, — вона першою розщіпнула сукенку на грудях, оголивши дві атласисті бретельки на кубістично-кістлявому, із самих різко випнутих горизонталей змонтованому плечі, — вона давно вже носила ліфчик, Дарка бачила, коли вони перевдягались перед фізкультурою, її добірну, білосніжну нейлонову білизну, де тільки діставали батьки? — але там, серед запаху звалених у кутку старих, шорстких на дотик мат і задавненого поту, була просто добірна білизна, а тут, коли Ленця, не зводячи з Дарки отих загіпнотизованих очисьок, майже чорних од розширеної на всю райдужку зіниці, зсунула з плеча бретельку — ніжний, перламутрово-рожевий вершечок груді випорснув із чашечки,