Читати книгу - "Українська мала проза XX століття"

трохи варту окремого епізода ролю, в Дарки зберігся перший спогад — схований у пам’яті, як на дні шухляди, моментальний знімок іншого, чужого, за Бог його зна якими й прикметами з місця вирізненого, вихопленого оком з-поміж багатьох, з безладно захаращеного тла решти світу — як нехибна обіцянка майбутнього. Розкладені вряд, ці знімки явили б низку найрозмаїтіших і найнесподіваніших ракурсів — від блискавичного поціляння, навпроти себе, очима в очі, що викрешує межи двома вольтову дугу найкоротшого зв’язку (очі сині, очі сірі, очі зелені, всі з однаковим заворожливо-скляним блиском старовинного кришталю — все чоловічі очі: втім, як знати, які в цю мить у тебе?), — і до зроблених ніби прихованою камерою, коли об’єкт іще тебе не бачить і не підозрює, що йому судилося кимось для тебе стати, — ракурси профільні, у три чверті й навіть зі спини, точніше, з потилиці: потилиці часом бувають несамовито виразні. А проте, скільки б не порпалася в пам’яті, Дарка ніколи не могла знайти там уперше побачену Ленцю. Ленця не прийшла ззовні — вона розвинулася зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Що Дарка запам’ятала — це Ленчині капронові колготки: більшість дівчаток у класі ще носила бавовняні, білі й коричневі, побрижені або пухирями повіддувані на колінах і чомусь вічно, о прокляття планового виробництва, заглибокі в промежині (чи соціалізм поклав був собі за мету плекати виключно коротконогих і підозріло череватих маленьких дівчаток?), а тому вічно зі звислою з-під спіднички ледь не до колінець матнею, так що всім, і найперше самій власниці, здавалося, наче колготки от-от спадуть, і так і минуло наше дитинство — в Країні Спадаючих Колготок; малюки, ті просто раз у раз задирали спідничку й діловито «підтягали штани», один раз «жиропа» Алла, та сама, з першої парти, зробила таке трохи не в четвертому, коли її викликано до дошки, — жест природнісінький, усе’дно що закасати рукави або пригладити волосся, але в четвертому її вже обреготали на все горло, хлопчиська мало з парт не падали, тицяючи пальцями, і дівчатка зрадницьки підхихикували й собі, і може, тим Дарці так запам’яталися Ленчині ноги — довгі, беззахисно цибаті ноги новонародженого оленяти, але облиті, як засмагою, щільно й гладенько — ані бганочки — тонким прозірчастим покривом: в заллятому вранішнім сонцем класі вони здавалися золотими, — Ленця мов не мала дитинства, не мала з чого виростати, всі дрібні, на позір непримітні жіноцькі навички самоукшталтування, на засвоєння яких, однак, кладеться ціле отроцтво (а дехто й кавалок юности пригрібає) — всі ті вискубування брівок, переміряння на себе різних стрижок («гаврош», «сессун» — пташина мова, уже неврозумлива для хлопців), лак-із-цяточками, лак-із-квіточками, аж нарешті в десятому, слава-тобі-Господи, нормальний колір, — все воно якось від роду було при ній, невід’ємне від її раз і назавше прецизно-акуратно вималюваної вже-готовою, ламкої золотоногої постаті — Брак? Модільяні? ні, Пікассо: дівчинка-на-кулі.

Ленця. Ленця, любов моя.

І ще про ноги згадує Дарка: той нестерпний нутряний опік, що згодом навчаєшся впізнавати як ревнощі, коли англійка (і таки справді мов живцем скопійована з гротесково-пісних, пласких, і безформних, і безрозмірних віком англійок Мопассана, що ним Дарка натоді вже потай запихалася) ставить Ленцю в куток: вчителі, тобто вчительки (а з мужчин один лиш фізкультурник у них, здається, й був?..), так ось, учительки її чогось рішуче недолюблювали, і чого б то? — і Ленця стоїть там у своїй куценькій формі, на виду в цілого класу, злегка розгойдуючись на золотих оленячих ногах, і Маринка Вайсберг шепоче до Дарки — а правда, в Ленки ноги красиві? Дарка кривиться: це тема не до обговорення, а Маринка далі своєї: довгі, мовляв, — мої аж на дванадцять сантиметрів коротші, ми з нею мірялися, знаєш, як треба міряти? от звідси, від бедра, — удар виявляється таким сильним, що Дарка несамохіть розтуляє рота для вдиху, а тоді під грудьми повільним вогнем розтікається опік: ще вчора вони з Ленцею допізна сиділи над озером у парку, спершу годували лебедів із Ленчиними шиями, а коли лебеді попливли спати, дивились на захід сонця, на гостро, скалчасто палаючу кармазинову доріжку на воді — розширеними, як од жаху, Ленчиними очима: стільки краси — казала Ленця, її тонкі, такі тонкі, аж здавались підсиненими, повіки метеликово здригалися, — стільки в світі краси, як це все вмістити?.. Знаєш, Дар, я часом до ранку не можу заснути, все думаю — голова йде обертом, як од висоти: як же це все вмістити, коли світ такий величезний?.. І знаєш, — повіки завмирали, разом із серцем у Дарчиних грудях, над мулатськи-вивернутою, як для поцілунку, горішньою губкою знати було росяні бісеринки: наслідок невидимої оку внутрішньої надсади, — знаєш, Дар, мені здається, зі мною от-от має трапитися щось дуже прекрасне або дуже страшне, щось таке, таке, — на пальцях, що стискали край лавочки, проступали білі плями суглобів, — від чого я нарешті зумію все вмістити, охопити, розумієш?.. Дарка дрібно-дрібно тремтіла всередині — не од холоду, бо щокам і губам було гаряче, а од відчуття, наче в долонях у неї ворушиться метелик, з дитинства ж бо кожен знає, що коли метеликові обдути з крилець всенький пилок, він неодмінно помре: нікого в житті — ні до того, ні після — їй так звірино-болісно не праглось захистити, ні перед ким вона не відчувала такого обмираючого, до повного отерпу кінцівок і нутра, захвату, як тоді перед Ленцею, всі пізніші зв’язки були тільки сколками, відблисками з цього почуття, як оті лелітки кармазинового вогню на воді (тро-о-ошки щось подібне в коханні з мужчиною, коли, роз’єднавшись, розпавшись тілами, по якійсь хвилі знову ненаситно-стражденно тягнешся до нього, бо не знаєш, що ще можна зробити з цією нерозчинною, як стіна, плоттю, окрім як повторно прийняти в себе, бо нема способу злитись назавше і всім єством — так, щоб уже не роз’єднуватись, — але то грубіше, примітивніше, взагалі, від часу, коли обростаєш усвідомленою плоттю, все робиться дедалі простішим і однолінійнішим, — а може, здогадується тепер Дарка, може, бути сестрою: старшою сестрою — то такий самий прирожденний інстинкт, як і бути матір’ю, і украдене в неї, одинокої дитини в батьків, сестринство роками набрякало в ній безпритульним, щоб у слушну мить всією вагою обрушитись на Ленцю — Ленцю, котра вочевидь потребувала