Читати книгу - "Енола Голмс. Справа ліворукої леді, Ненсі Спрінгер"

Гадаю, на моєму чорному одязі, заляпаному вуличною багнюкою, при світлі гасової лампи було складно визначити, що це за мокрі плями.　

— Кров? — піднявши очі при цих словах Голмса, доктор Ватсон також поглянув на мене, а тоді раптово підвівся: — Пані, вас поранено?　

Хоча в мене були ушкодження — забої на обличчі боліли після удару Александра Фінча, але я заперечно похитала головою.　

Знов-таки, я могла б утекти, мусила б утекти, та якась згубна туга прикувала мене до місця.　

Доктор Ватсон запитав:　

— Чому ви мовчите?　

— Сестра Вулиць німа, наскільки мені відомо, — відповів Голмс, не дивлячись на друга. Він не зводив із мене сірих очей, ніби бачив крізь вуаль.　

— Або, можливо, вона поранена й у шоковому стані, — сказав доктор Ватсон. — Це таки схоже на кров. І чимало крові.　

— Нам бракує даних, щоб дійти якогось висновку, — сказав Голмс і попрямував до мене, щоб оглянути.　

Я вихопила кинджал.　

Брат став мов укопаний кроків за шість від мене. Здавалося, все зупинилося тієї миті, як я дістала своє гостре, немов бритва, відточене сталеве лезо. Навіть цокання годинника стихло. Я пам’ятаю абсолютну нерухомість і цілковиту тишу.　

На сріблястому кінчику клинка червоніла кров.　

Тиша затягнулася й зрештою раптово урвалася. Її порушив Ватсон, чий голос звучав трохи напружено:　

— Гадаю, це не її кров, Голмсе.　

— Хотів би я знати, чия, — пробурмотів видатний детектив, простягнувши до мене руки в миролюбному, заспокійливому жесті, і взявся чи то заперечувати, чи то вмовляти: — Моя дорога Сестро…　

Його дорога сестро…　

Ці слова… Ох, як вони дивно на мене вплинули.　

— Не зважайте на мене! — Я ледве впізнала власний, досить виразний аристократичний голос, що вихопився з-під моєї вуалі, чого ніколи не мало статися. — Я не потребую допомоги. А от леді Сесілія, навпаки, — помахом зброї я вказала на все ще непритомну дівчину, яка лежала на канапі, — дочка сера Юстаса Алістера потребує кращого лікування, ніж я можу дати.　

Хоча навряд чи вона колись отримає необхідне лікування після порушення її психіки — втрати таємного ліворукого «Я». Якщо поліція вже виїхала, часу на пояснення в мене немає, тож я продовжила:　

— Негідник, який душив її…　

Байдужим і надтріснутим голосом від… від того, напевно, що не вірив власним вухам, мій брат урвав мене:　

— Еноло?

— Його лице застигло й зблідло, як у мармурової фігури.　

— Мовчи і слухай, — на мелодраму не було часу, а я мусила договорити до кінця. — Будь ласка, уважно послухайте, що я скажу. Душій — Александр Фінч, молодик, який колись примудрився подружитися з цією леді, а пізніше загіпнотизував і викрав її. Він видає себе за рупора робітничих мас на ім’я Кёмерон Шов. Ви знайдете його маскувальне причандалля на вулиці, а самого негідника, певно, у якогось хірурга чи в шпиталі зі слідами від мого клинка.　

Можна було тільки сподіватися, що хоча б до доктора Ватсона дійшла більша частина сказаного мною, бо мій брат, вочевидь, не міг нічого розчовпати. І відповів достоту так само, як і раніше:　

— Еноло?　

Зробивши все можливе заради справедливості, я значно пом’якшила тон:　

— Любий братику, будь ласка, про мене не турбуйся. Того дня, коли я забрала з твого столу свою книжку шифрів, ти випадково не знаходив мою хустинку — у неї був загорнутий шматок цибулини?　

Бачте, я намагалася переконати його, що мої розпачливі ридання були акторською грою, якось заспокоїти.　

Але він, здавалося, зовсім не второпав, що я сказала. Тільки смикнувся в моєму напрямку, ледве стримуючи почуття на білому як крейда лиці.　

— Еноло, схаменися! Не можна й далі так нерозважливо жити — самотньо, свавільно, без нагляду!　

Доктор Ватсон витріщив очі й зібрався було щось сказати, чого я й боялася, але його увагу раптом відвернула леді Сесілія, яка застогнала й ворухнулася.

Вона одужає. Моє серце болісно попрощалося з надією на її дружбу — доведеться задовольнитися тим, що тепер вона хоча б у безпеці.　

І сподіватися, що зрештою здобуде свободу.　

Як це зробила я.　

— Шерлоку, — сказала я братові тихо й серйозно, — я чудово даю собі раду, дякую.　

— Хочеш сказати, що в тебе все гаразд?　

— Саме так. Хоча, — зауважила я, — трохи хвилююся за нашу матір, бо так і не отримала від неї відповіді на своє останнє повідомлення.　

— Тож скажи, де вона, і я її знайду!　

Ага! Все-таки йому не все відомо!　

Я відповіла:　

— Вона такого не хотіла б навіть у тяжкій скруті.　

— А ти, Еноло? Таки хочеш піти її свавільним шляхом? Напитаєш собі лиха!　

— Дорогий Шерлоку, — майже ласкаво відповіла я, хоча досі тримала кинджал напоготові, щоб він до мене не наблизився, — найбільше лихо, якого я можу зазнати, — це втратити свободу, з примусу повернутися до загальноприйнятого життя з домашніми обов’язками та в шлюбі.　

— Ти ж це не серйозно? Покликання кожної порядної жінки — посісти належне місце в суспільстві. — Він зробив крок до мене.　

Я зупинила його помахом зброї:　

— Попереджаю, ні кроку ближче!　

Насправді я нізащо не змогла б завдати йому шкоди, але він так погано мене знав, що зупинився.　

— Не можу повірити жодному твоєму слову, дорога сестричко. Покажи мені обличчя, — майже благав він.　

Це було невеличке прохання з його боку, але мені не можна поступатися — доктор Ватсон міг упізнати в мені Айві Мешл.　

— Ні! — Тієї ж миті я збагнула, що це хитрощі, аби відвернути мою увагу від зброї, адже, щоб підняти вуаль, треба взяти її двома руками. — Ні, братику-розумнику, не покажу, — мій голос і досі був лагідним, я сподівалася, що він почує в його тоні мою прихильність. — Я іду. Будь ласка, передавай нашому брату Майкрофту мої найкращі побажання…　

Позаду почулося гучне тупотіння й галас. Миттєво опустивши клинок, щоб заховати його в складках мантії, я розвернулася й вибігла з бібліотеки — саме тієї миті, коли покоївка й констебль ввалилися крізь вхідні двері.　

— Зупиніть її! — вигукнув мій брат, але геть переполошена покоївка потягнула констебля туди, де лежала леді Сесілія, і, перш ніж Шерлок Голмс встиг крикнути ще раз, я вискочила за двері й помчала вулицею.　

— Зупиніть її! — голос мого брата серед ночі пролунав, як сурма. Я почула за собою звуки гонитви — важке гупотіння констебля й легший, швидший крок мого брата.　

Мов загнаний звір, я перестрибнула через залізну огорожу і з гуркотом збігла