Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

За цей час я від своїх почув про те, що нібито у Владивосток, де живе дядько Федір, лист іде цілісінький місяць, та назад ітиме місяць, виходить два. Надворі осінь, поки лист устигне дійти туди і повернутися звідтіль, мине два місяці, буде якраз люта зима, а в мене, признатися, як узутися, так і вдягнутися було чортма, от я собі і став гадати: «Куди я поїду? В чому? Ні! Буду сидіти вдома і нікуди не рипатися, ждатиму весни та літа-тепла». Отак собі вирішивши, заспокоївся, коли тут знову здибалися зі Сторчаком: «Ну що ж, давай писати листа». А я йому пояснюю: місяць туди, місяць звідтіль, буде зима, взутися і вдягнутися, щоб було тепло, нема у віщо; отож, кажу йому, ні про які листи та поїздки я навіть не мрію й викинув з голови ці дурниці.

Він тоді знову: «То ти знаєш що?» - «А що?» - питаю. - «У твоєї матері гроші є?» (він, мабуть, якимось чином пронюхав, шо мати продала хатину та садибу в Гайсині і що в неї мають бути гроші). А я, звичайно, знав про ті золоті, раз ненароком натрапив на їхнє сховище, подивився на них тоді і поклав назад. «Ну так що ж з того, що є?» - «Як що! Бери їх та й поїдемо до дядька, там влаштуємось на роботу, заробимо та й вишлемо мамі твоїй, як нібито позичали у неї». - «Ні, - кажу йому, - ні про яку поїздку я не думаю». - «Ну, коли так, то от що: якщо ти не хочеш їхати, то візьми гроші, дай їх мені, я сам влаштуюся на роботу, зароблю, вишлю потім тобі». - «Що ти верзеш?! Як це так - дати тобі гроші?.. А мати то що скаже!?» - «Та ні, ти так зроби, щоб і мати не знала, візьми гроші та ще дещо, що біля них лежить, та те, в чому вони лежать. Гроші оддасиш мені, а решту речей, які візьмеш, викинеш на шлях; це буде натяк на те, що нібито хтось обікрав, а ото знайдене на шляху ніби, тікаючи, злодюга загубив, оце і все». - «Ні, - кажу я йому, - не можу я цього зробити, хоч як ти собі хочеш і знаєш. Хто ж із сторонніх може знати, де лежать гроші? Мати буде думати тільки на мене і більш ні на кого і лише тільки довідається, що це дійсно я, то не то що, а прямо на смерть уб'є».

Він тоді почав заходити з другого боку.

«А скільки там тих грошей є?» - «Та скільки, - кажу, - колись рахував, то було 80 крб. золотими п'ятірками, а решта срібло, але скільки сріблом, не знаю (пізніше взнав, що по одному карбованцю сріблом в купі було одинадцять штук, а відносно дрібних - по 15 та 10 копійок - так і не звів рахунку), а що?» - «А ось що - цих грошей до дядька доїхати не хватить все одно, бери гроші та поїдемо в город (не пам'ятаю тільки, який він мені в той час назвав), влаштуємось на роботу на папіросній фабриці, будем працювати по 8 годин та курити самі кращі цигарки, справимо тобі взуття та одіж». А я вже нишечком покурював - коли пасли худобу в степу, сухе листя й кінські «яблука» йшли в хід; дома де-небудь у закутку віника смалиш; самосаду ще в ті роки в нашій місцевості не вирощували.

І ось на цю останню пропозицію Сторчака - він ще додав, що, заробивши грошей, все ж таки поїдемо до дядька Федора, - я погодився.

Дав я згоду, він мені і каже: «Бери зараз гроші та й приходь до мене, я завтра піду в Гайсин та продам ці золоті миколаївські гроші, бо на них поїхать не можна буде, їх ніде і ніхто не приймає. Завтра субота; я повернуся назад, зберемось, а в неділю поїдемо».

Я і кажу: «Так ти ж гляди, щоб тільки завтра ввечері обов'язково прийшов додому, я ждатиму». - «Не турбуйся, прийду, а в крайньому разі, якщо не прийду (може бути, що запізнюся, поки розміняю), то буду ждати тебе на ярмарку в місті біля червоної криниці».

На тому й розійшлись. Він додому, а я до свого двору зі злочинним наміром.

Гроші були в комірчині - на стіні висів цідилок, що проціджують молоко, білий металевий, а в ньому, в чайній залізній коробочці, - гроші.

Під комірчину з городу був вузький прохід: на животі плазом тільки можна було з трудом крізь нього просунутися; я через ту щілину і забрався всередину. Тремтячими руками я зняв із гвіздка цідилок, всунув руку, витяг коробочку, поклав її в кишеню, а повісити цідилок на місце так і не зумів: темно, а гвіздок був височенько. Я, затаївши подих, прислухався: чи не чути, бува, чого - і тим же способом виліз надвір, став на ноги, знову прислухався, - тихо. Опинившись на вулиці, щодуху побіг до Сторчака-Кучеренка. Прибігши до його двору, я його покликав і ми з ним пішли на нашу садибу, на якій ми будувалися.

Пізно ввечері там не було нікого. Зайшли ми з ним у клуню, вилізли на засторонок, на якому було майже до верха соломи, і в почав йому, присвічуючи сірниками, відраховувати гроші. Золотими з 80 крб. я дав йому 55 крб., собі за лишив 25 крб. (гадав, що коли ті витратимо, тоді і ці останні поміняємо, а там, гляди, і заробим), по одному карбованцю дав йому 8 монет; в мене залишилось 3 крб. дрібних по 20-15-10 коп.

Уставши вранці, я став випроводжати Сторчака в місто і просити, щоб він же обов'язково ввечері повернувся назад у село, щоб він мене не підвів.

Він, знову пообіцявши мені, що постарається повернутись, нагадав, що в разі запізнення зустрінемось у Гайсині біля криниці.

Доводжу я його до берега, аж тут іде старша сестра моя Тося; розминулися - вона пішла нагору, а ми вниз; врешті, він пішов, а я повернувся.

Жду вечора, старанно працюю, що аж піт з мене ллє, допомагаю матусі в роботі так, що мати аж дивується, що я такий роботящий став.

Дочекавшись вечора, приготував собі сорочку й штани (кальсони) з домотканого полотна, піджачок суконний (на спині впоперек майже весь перервала свиня, наступивши на нього та потягнувши зубами), заштопаний та дрантивенькі чобітки, заховав це все в клуні у солому, де спав щоночі, гроші ще зранку зарив у коробочці в парнику в землю.

Треба сказати, що там, крім грошей, було ще п'ять золотих хрестиків та мамина золота обручка з вирізьбленим ім'ям батька «Захарій» із внутрішньої сторони.

Приховавши все це, я пішов до Дмитра Кучеренка довідатися, чи не повернувся він з міста.