Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Зайшов, спитав - нема. І так кілька разів - відповідь одна й та ж сама: нема й не було.

Ну, думаю, мабуть, не встиг сьогодні, завтра ждатиме мене біля колодязя. Треба іти лягати спати - відпочити, набратись сили, бо завтра рано-вранці ноги на плечі і пішодралом до міста, віддаль до якого дорівнює одинадцятьом кілометрам.

Так і зробив, пішов на свою садибу, заліз у клуні на солому й ліг спати. Вранці, тільки почало сіріти, підхопився, зібрав свої манатки, узяв їх під пахву і почвалав до міста.

Іду. Люди йдуть та їдуть на ярмарок, наганяють та переганяють мене -  i кінні, і піші, а я все йду. Та ось наздоганяє мене підводою рідний дядько Макар Дмитрович.

- Це куди, Митю?

- Та в місто ж, на ярмарок.

- Ну так сідай, під'їдеш.

Став. Я виліз на підводу та й їду, почуваю, шо трохи наморився, та й ноги з незвички болять. Ну та нічого.

Приїхали на ярмарок. Хто куди, а я до умовленого місця - колодязя. Прийшов, став і стою. Простояв я біля нього цілісінький день. Сторчака нема. Вже й ярмарок роз'їжджається - його нема...

Проходили мимо мене хлопці з нашого села, питали, чого я стою, кого жду. Я як-небудь одбрешусь і знову стою біля колодязя як прив'язаний та жду Сторчака.

Ждав, ждав, бачу - вечоріє, вже рідко хто де й ходить. Ну, думаю, треба, поки ще не зовсім стемніло, питати дорогу в людей на станцію: може, він там братиме квиток на поїзд, то я його там зустріну; а про те, що він мене обдурив, і гадки не маю. Іду та питаю зустрічних, де тут та дорога, що на станцію веде.

Із ярмарку до неї було так кілометрів півтора, а то й два. Прийшов, сів на лаві, сиджу та дожидаю свого «друга».

Пізно ввечері приїжджають знайомі хлопці удвох. Один з них, Випханий Анатолій, їде у Вінницю до школи, а другий, Степан Поліщук, який учився в Гайсині, випроводжає Анатолія.

Спитали вони, чого я тут сиджу та кого жду, я розказав все до дрібниці - як що сталося. Вони вислухали і почали з мене сміятися, особливо Толя, який добре знав Сторчака, що він за птиця. Але я все ще не вірив, що мене обдурено, навідувався до каси, питаючи, чи не приходив такий-то і такий-то хлопець брати в касі квитка...

Підійшов потяг на Вінницю. Толя поїхав до школи, а Степан і каже: «Знаєш що, Митю, ходімо зі мною у шкільний інтернат, там переночуєш, а завтра підеш додому».

Ну, думаю, гаразд, ночувати то я з тобою піду, але що стосується дому, то вибач, «ми єщо єнто будєм посмотрєть». Щоб убили дома?! Ні! Нізащо!

Отож я з ним і пішов. Переспали ніч, ранком устав. Куди ж тепер? Невже додому?!

Захотілося їсти. Гроші хоч і є, але вони «недійсні». Вийшов я на ярмарок, витягнув пару золотих п'ятірок і показав їх єврею-приватнику, який мав свою власну крамницю і торгував різними товарами; таких тоді було багато в час НЕПу. Почали ми торгуватися. Врешті, він мені заплатив за кожну монету по 4 крб. 15 коп.; разом я одержав 8 крб. 30 коп. Зразу купив цигарок «Купіш-куріш», сірників, буханку хліба та десяток яблук.

Присів, наївся, закурив, і знову постало питання - куди ж тепер? Подумав і вирішив іти на станцію. Може, Сторчак сьогодні прийде на станцію? Все мені щось не віриться, що він мене обманув, а сам утік, все здається, неначе я його от-от зустріну... Приходжу на станцію - нема. Ну що його будеш робити?..

Доганяти?.. Так не знаю, куди він поїхав. Самому тікати? Знову ж таки - куди?!

Старша сестра моя Тося, коли їздила до школи вчитися, то їхала через Вінницю, у Вінниці робила пересадку - і на Жмеринку до маминої сестри. Ну, думаю, мабуть, більш немає куди.

Давай і собі брати квитка на Вінницю. На ранок я вже був у Вінниці.

Зліз з поїзда, дивлюсь - люди піднімаються по високому мосту вгору й по ньому переходять через колії; пішов і собі.

Переходжу через міст, спускаюсь униз, у місто.

Якісь засклені вагони ходять по вузьких рейках; дослухаюсь - їх називають трамваями, щось і проїзд на них коштує дешево - 3 чи 5 коп. Хочеться і собі попробувати проїхатись, так боюсь, щоб не заарештували.

Ходжу від лавки до лавки, роззявив рота та роздивляюсь на всі боки. Від станції далеко не відходжу , щоб не заблудитись.

Дивлюсь - один пацан кошики кругленькі довгенькі продає, що ж, думаю, треба собі купити кошика, є ж багаж. Запитав, скільки коштує, виявилося, що 30 копійок; я заплатив, вибрав собі одного кошика, поклав туди півбуханки недоїденого хліба, яблука, сорочку та кальсони. Маючи вигляд справжнього пасажира, ходжу собі знову, гав ловлю. Дивлюсь - один здоровий парубійко наближається до мене; ну, думаю, мабуть, хоче мене ограбити. Я відійшов убік, сів на східцях біля станції. Тут з'явилася зграя пацанів, один з них підкрався до мене і тернув мене по губах червоним гірким перцем.

Як запекло мені, як запекло, бігаю, плачу, скаржуся дорослим, ніхто не звертає жодної уваги.

Підбіг до крану водопроводу, ллю на губи, а воно пече, та так пече, що хоч на стіну лізь... Ну, думаю собі, коли вже вгамувався трохи біль, щось мені у Вінниці не везе. Треба виїжджати звідси, а куди? Звичайно, у Жмеринку, за маршрутом сестри.

Взяв квитка, сів і поїхав.

Приїжджаю до Жмеринки. Адресу тітки - маминої сестри знав добре: «Жмеринка. 30-та залізнична трудшкола». Спитав одного, другого - не знають. Я перейшов залізничне полотно і опинився у так званій М/Жмеринці (цебто Малій Жмеринці), а мені потрібна була Б/Жмеринка - «большая».

Проходивши годин зо дві, я без жодних результатів повернувся знову на станцію, сів біля перону й сиджу, зрідка запитуючи перехожих, чи не знають, бува, такої школи - 30-ї залізничної...

Врешті, звернувся до носія - йому жінка якраз принесла поїсти. Він теж відповів, що не знає, а жінка його сидить та й каже: «Я знаю одну школу, мені мимо неї щодня доводиться ходити, але неписьменна, то й не знаю, який її номер. Ось чоловік пообідає, то підемо разом, і я тобі вкажу».

Закінчив він обідати, вона посуд зібрала, в кошик поклала, і ми рушили.