Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Комплекс "Тригер" був величезним. Від моменту нашого прибуття я лише частково бачив його межі: довгі коридори, кілька кімнат із завданнями, житлові приміщення. Але сьогодні я вирішив дослідити територію.

Моя прогулянка почалася з центрального двору, відкритого простору, обмеженого високими сірими стінами. Сонце стояло низько, кидаючи м’яке світло на бетонні поверхні. Я вдихнув прохолодне повітря, але замість відчуття спокою мене огорнуло щось інше.

Всюди були камери.

Я не міг перестати їх помічати. Вони були встановлені у кутах, ховалися у світильниках, навіть у кущах на межі території. Маленькі блискучі очі, що пильно стежили за кожним моїм рухом.

Хто дивиться? Хто бачить мене зараз?

Це питання було майже риторичним, але його важкість не відступала.

Я пройшов вздовж низького огородження, за яким виднілася невелика водойма. Її поверхня була гладенькою, ніби застиглою. Все виглядало занадто штучно. Жодного руху, жодного звуку природи – лише мої кроки й слабкий шум вітру.

Я шукав когось. Можливо, інших гравців. Чи когось із персоналу. Будь-кого, хто міг би пояснити, що відбувається.

Але комплекс був пустий.

Зупинився під одним із ліхтарів, який також приховував камеру. Моя шия мимоволі напружилася, наче я відчував погляд, спрямований на мене.

Для чого це все? Що вони шукають у мені?

У голові спливла думка про останнє випробування. Про слова Айві. Вони знову й знову луною відбивалися у моїй голові:

— Ти надихаєш мене відчувати. І це страшно. Але водночас це так… важливо для мене.

Вона дивилася на мене з тим поглядом, якого я завжди уникав. Занадто чесним, занадто емоційним.

Щось у мені тоді здригнулося. Її слова викликали незручність, ніби мене застали зненацька. Я хотів сказати їй щось у відповідь, але в той момент я не знав, що саме.

Чи це було правдою? Її почуття? Чи це був просто вплив гри?

Я нахилився, піднявши невеликий камінь із землі. Гладкий і холодний. Його поверхня здавалася бездоганною, але варто було стиснути його в руці, як відчувалася вага. Камінь злетів у повітря, коли я жбурнув його у водойму, розриваючи її тишу кількома колами.

Чи це я? Моя порожнеча – як ця гладка поверхня? Чи слова Айві змогли хоча б трохи змінити мене?

Ні. Це завдання. Це гра.

Вони дали мені інструкцію: викликати емоції. У неї. У мене. Але що насправді вони хочуть побачити?

Я знову почув голос Айві у своїй голові. Як вона сказала, що довіряє мені, що боїться, але все одно не може не відчувати.

Це викликало в мені почуття, яке я не міг розпізнати. Айві була наївною, відкритою, навіть у такій ситуації. А я? Я був аналітиком, що працював із даними. Я звик до раціональності, звик, що всі відповіді можна знайти в цифрах, у логіці.

Але її слова не вписувалися в жодні формули.

Я зупинився, дивлячись на чергову камеру. Їх було занадто багато, і тепер я відчував їх присутність постійно. Це не було простою грою. "Тригер" спостерігав, записував, аналізував нас. Але для чого?

Мої думки повернулися до Айві. Її реакції на мої дотики, її посмішка, коли я говорив щось тепле, і той момент, коли вона зізналася.

Не знаю, що це означає для неї. Чи була це потреба у підтримці? Чи щось більше? І найгірше – я не знав, що це означає для мене.

Я намагався аналізувати. Зв’язати точки. Але замість відповідей я знаходив лише нові питання.

Чому її присутність тепер важлива для мене? Чому я відчуваю щось, коли бачу, як вона сміється чи як плаче? Це частина завдання, чи це щось справжнє?

І найгірше питання з усіх:

Якщо я насправді порожній, чому її слова болять?

Я знову кинув камінь у водойму, але цього разу не дивився, як розходяться кола. Мої руки стиснулися в кулаки, і я зупинився на місці.

Десь там, за цими камерами, хтось спостерігав. Вони знали більше, ніж я. Вони бачили більше, ніж я. Але жодна з відповідей не була доступна мені.

Я розвернувся, щоб повернутися до комплексу, але мої думки не відступали.

Айві була там, десь у кімнаті. І я знав, що знову побачу її погляд, відчую її близькість.

Що ти будеш робити, Ейрі? Ти продовжиш грати? Чи вона стане твоєю слабкістю?

Але я не мав відповіді. Лише порожнечу, яка дедалі більше здавалася мені чужою.