Читати книгу - "Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко"

Картина, яку вони побачили біля будинку 23/25, викликала одночасно і цікавість, і настороженість. Купа народу, декілька поліцейських дорожніх патрулів, а головне — пожежна драбина МЧС і карета швидкої. Залишивши Мара, Директор підійшов і почав прислухатись до розмов в натовпі, адже зовні будинок виглядав цілком безпечним.

До двох молодиків, що товклися на самому краєчку тротуару, підійшов якийсь дідок. Його поступ, якщо можна так сказати, і те, як він намацував своїм ціпком опору, явно мали ознаки паркінсоніка. Піднявши ціпок, легенько постукавши ним по плечу одного, і вказавши на височенну трубу з полірованої нержавіючої сталі, яка підіймалась від самого низу будинку до його даху, він звернувся до цих двох:
- Бачили, готуються до запуску, ракетчики!

Хлопці з подивом обернулися, готові дати відсіч "знахабнілому" незнайомцю, та, оцінивши його вік, лише мовчки посміхнулися. Той насідав:
- Чого скалитесь, нероби?! Чули: кажу, очікується пуск потрійного "Нептуна"!
- Діду, який ще "потрійний Нептун"? — Подвійний — знаємо, бачили в новинах. Сказали, по московії може вдарить. А це — камінна труба, мабуть!

Дід знову поглянув вбік "ракети": вона городеливо виблискувала на сонці, наче легендарна палиця Зевса.
- Подвійний — то і справді, для московитів. А потрійний — для Кіма, дідько його візьми! Зрозуміли?
- Термоядерний, дідуган, — сказав страшенький своєму товаришу, оцінюючи траєкторію, яку описував кінець тростини.

На слова "термоядерний" одна огрядна і вусатенька жіночка відступила вбік і щось шепнула своїй худорлявій, як щепа, сусідці. Дід не угомонився:
- Чому ви не в армії, га? — запитав він з явною претензією в голосі.
- Чому, чому, - по качану! — гаркнули обидва в унісон. Зачувши якийсь вигук, поліціант, що стояв в метрах десяти обабіч натовпу, піднявся на носках і, витягнувши шию, наче телескоп, спробував розгледіти джерело звуку.
- Он йому — 18, а мені — 21, — сказав з подразненням старший з двох. — До армії — з 25-ти, треба вже завчити було!
- Не вчи вченого! — голосом півня вигукнув дід. — У 18 я вже воював в Кореї! Маю за це їхні нагороди.
- От, бачите, — трохи збавивши оберти, мовив малий. — Чому ж ви тоді їх не добили? — Зараз не було б зайвих клопотів.
- Бо ми якраз воювали на стороні його діда. Такі часи були!
- Малий склав долоні і, імітуючи рупор, стиха протяжно гукнув: "Лю-ди! Тут вояка КНДР!" — і обидва голосно заржали, так, що, зігнувшись впоперек, трималися за свої животи. Басс з посмішкою покрутив вуса, придивляючись до діда. Скривджений старий люто махнув ціпком, розвернувся і рушив геть донизу вулиці. "Ой, Пречиста Діво, то це ж мій колишній сторож! Що час робить з людьми ... Треба буде його провідати — бачу, що мешкає там же, на Короленківській" — відзначив з тугою за минулим, Директор.
Тим часом "вусатенька" продовжувала щось нашіптувати "пласкій", а потім вголос вже проголосила:
- Кажу тобі, дурепа, покахуючи пальцем вбік двох парубків, наші таки зробили термоядерку! Зараз вдаримо по болотах. Давно пора русню ушкварити за все скоєне!
- Ми вдаримо, а вони? У них же цього добра більше. На що очікувати?
- От я тобі і кажу: іди зніми з балкона білизну, бо пропаде.
Кинувши на співбесідницю погляд своїх бездонних округлених очей, "щепа" зі жвавістю косулі кинулась до будинку 29. Саме в цей момент до будинку підкотився довжелезний чорний лимузин - з тих, що подають молодятам під час одруження і безутішним вдовам на похорон. Супровід секюріті відчинив задні двері, і публіці було граційно явлено красиві довгі, під стать лімузину, ніжки в наймодніших лазурних підборах. Спершу одну, потім другу. Басс, оцінивши картину, подумав: "Чому б їх не мати чотири? О, це — ідея для нашої вистави. Щось на кшталт: "Інопланетне диво", або "Лайхак від Ікара". Далі було теж непогано: в дверному пройомі з’явилася широкопола білосніжна шляпа, яку підтримувала правиця по лікоть, вбрана в оперні перчатки. І на кінець — вся постать молодої жінки, вбраної в білий костюм із сумочкою в тон підборам. Її юбка з коротким шлицем під час проходу володарки від машини до дверей під’їзду навіювала Басу далеко не космічні фантазії.

Трійка підлітків пошепки сперечалися про те, хто є ця "цаца". Точку поставила, як завжди, старшенька:
- Кажу вам, дурепам, це — Леся з "Орла і Решки"!
- Не дури нас, Зіно. Леся давно звідти пішла.
- Яке це має значення? — Леся є Леся. Крапка!
- Взагалі-то, що зараз має відбутися? Для чого пожежники, швидка, стільки поліції? — спитали дві інші.
- Кажуть, що зніматимуть заключну серію "Пес".
- А де тоді кіношники?
- От тошнюча ти, Наталя! Кіношники всередині, бо все відбуватиметься в домі.
- А МЧС нащо? - Не угомонювалась Наталя.
- Так треба, коли людей багато. А ще, - може побачили в тебе сірники?! — І з насолодою загигикала.

"Добре, перечекаємо" — вирішив Директор театрів і повернувся до Мара.
"Потрійний Першинг" лишався на своєму місці, ігноруючи відчайдушні фантазії співвітчизників і підоплеку Третьої Світової.