Читати книгу - "Ґудзик-2. Десять років по тому"

— Не бійтеся, — сказала місіс Страйзен, — вона може вас полюбити.

Ліка знизала плечима, сумніваючись, чи потрібна їй Ґавина любов.

Зі здивуванням розглядала великі дерев’яні діжки. Вони були різними — зовсім старі, аж чорні, й новіші, із залізними фігурними обручами на лакованих круглих боках. В одних росли квіти, інші були наповнені різними дрібничками, котрі зазвичай зберігаються в передпокої для гостей — парасолями, палицями, одноразовими капцями, з деяких, наповнених піском, стирчали мальовничо встромлені бамбукові тростини чи свічки, а кілька діжок були ущерть заповнені сонцезахисними окулярами.

— Всі вони колись служили, — з гордістю вимовила місіс Страйзен, киваючи на інсталяції. — Це — американський білий дуб. В таких діжках зрів справжній бурбон! Кожній — не менше вісімдесяти років! Ми — ровесниці. Тільки вони — полаковані і проживуть ще стільки ж…

Ліка провела рукою по лискучій деревині і пошкодувала, що лак заважає пальцям відчути фактуру дерева.

— Мені подобається, що ви їх оцінили! — радісно сказала місіс Страйзен. — Ну, ходім далі. Мушу виконати те, що обіцяла — третина дрему…

— Я все чую! — несподівано з глибини океану випірнув голос Залізної Ґави.

— Пішли швидше, — пошепки сказала стара місіс і поманила Ліку пальчиком в протилежний бік від того, звідки пролунав голос усюдисущої індіанки.

Ліка хотіла вибачитись і повідомити, що за неї хвилюватимуться, що має лиш кілька хвилин аби розпрощатися.

Але пані випередила її:

— Не хвилюйтеся, я вас не затримаю. Я сама не люблю набридливих людей.

І відчинила вузькі подвійні дверцята, за якими Ліка побачила вражаючий безладом тьмяно-зелений острівець бібліотечної кімнати.

Уся вона була заставлена і завалена безліччю речей, на яких неможливо було зупинити погляд, адже кожна наступна зводила нанівець цікавість до попередньої. І це вже не кажучи про чотири стіни з книжками.

Це було лігво, альков і алхімічна лабораторія водночас.

— Ну от, ми в безпеці, — промовила пані, сідаючи в крісло, що стояло посеред кімнати. — Сюди вона не зайде: боїться!

І пані розсміялась, вказуючи на полицю, де Ліка побачила ікла і драний хутряний бік якогось опудала.

Мружачи очі і звикаючи до темряви, пішла по периметру стін, роздивляючись корінці книжок. Всі вони були старими, вицвілими і зачитаними.

Проте, посередині одного зі стелажів стояла велика позолочена рамка, за склом якої білів аркуш паперу з текстом, віддрукованим двадцятим кеглем.

З неабияким здивуванням Ліка прочитала:

«ЛИСТ МЕЛАНІ СТРАЙЗЕН,

ДО СЕБЕ САМОЇ, КОЛИ ЇЙ ПЕРЕВАЛИТЬ ЗА 75»

«Затям:

— З віком людина дурнішає. А солодкавий постулат про «мудрість» робить з неї повного зухвалого кретина з правом бути тираном для своїх нащадків.

— Якщо помітиш, що почала все забувати — записуй! Починаючи з того, хто ти є, звідки і який життєвий шлях лишився позаду. Згодиться, коли зовсім здурієш!

— Не шкодуй мила, води і зубної пасти: старість не пахне трояндами. Прийми це з розумінням — і лізь під душ!

— Не зачіпай розмовами молодь у сквері.

— Не лізь під стелю, поставивши табурет на стіл, не роби того, що робила у двадцять. Час не повернути, а заробити перелам шийки стегна — легко!

— Не сподівайся! Краще вже не буде!

— Не свари час і молодь. Раніше було краще лише тому, що тобі було менше років.

— Читай! Це добра вправа для мізків.

— Не бійся смерті. Всі там будуть.

— Виривай волосини з підборіддя.

— Не роби зауважень.

— Ні з ким не обговорюй хвороби, не переказуй кулінарних рецептів і телевізійних новин. Це нудно.

— Радій тому, що маєш нині: завтра щезне й воно»…

За спиною закашляли.

Ліка відірвалась від читання:

— Вибачте…

— А подейкують, що ви — неввічлива! — зраділа місіс Страйзен. — Брешуть…

І додала пошепки, позираючи на зачинені двері:

— Тепер візьми о-он ту драбину і лізь до о-он того опудала!

Не зронивши жодного слова, Ліка слухняно розіклала драбину, приставила до стелажа навпроти вишкіреної пащеки і вибралася нагору.

— Тепер помацай за нею рукою, — наказала місіс Страйзен.

Ліка просунула руку між лапами чудовиська і наштовхнулася на шари м’якого пилу, внутрішньо здригнулася і запитально поглянула на місіс.

— Лізь глибше! Вона має бути там.

Нарешті рука Ліки натрапила на щось тверде і кругле: пляшка!

— Тягни її сюди! — зраділа місіс Страйзен.

Ліка спустилася зі сходинок, обережно тримаючи в руці сиву від пилу пляшку.

Обтерла її руками, подала пані.

Пляшка була повна лише наполовину.

Місіс Страйзен зраділа, мов дитина.

— Вона там стоїть вже років десять! Якось заховала від цієї фурії, а тепер — без тебе не впоралася б! Це — «Nectar D’Or». Те, що я обіцяла. Витримується в діжках з-під бурбону, які ти бачила в передпокої, а потім дозріває в деревині з-під Сотернського вина.

— Звідки ви це знаєте? — здивувалася Ліка.

Місіс Страйзен дістала з шафки письмового столу дві широкі склянки і безпомильно налила в них дві порції напою рівно на товщину свого пальця.

Дала знак рукою, мовляв, всі розмови потім і піднесла густу коричневу рідину до очей.

— Шотландці п’ють за правилами п’яти «S»: sight, smell, swish, swallow, splash, — сказала, простягаючи Ліці склянку. — Що означає: оціни колір, вдихни аромат, зроби ковток, проковтни, додай води. О, це ціла наука! Але мені подобається три інших: не змішувати, не охолоджувати і не заїдати! Всі ці правила, до речі, страшенно порушуються невігласами. Я готова пристрелити кожного, хто поширює цей несмак — «віскі з содовою!». Ну, за знайомство і дякую, що провели!

Ліка ковтнула і зморщилася від гострого смаку, що вкотився в її горло, немов вогняна виноградина.

Пані розсміялася:

— Вітаю! В ряду невігласів побільшало. Хто ж п’є віскі залпом?! Цього, — вона вказала на свою склянку, — вистачило б на хвилин десять гарної розмови. А тепер і мені доведеться впоратись досить швидко, адже ви спішите. Отже відповідаю на раніше поставлене запитання: мій чоловік був шотландцем і добре знався на алкогольних напоях своєї батьківщини — це перше. Я багато років продовжую його бізнес: поставка в Шотландію діжок з-під бурбону для витримки віскі. Це друге. А те, що я рада нашому знайомству — будемо вважати третім.

Промовляючи це, вона зробила три маленьких ковтки зі склянки і на її щоках заграв рум’янець, мов у шкодливої школярки.

— Як вас називати, місіс Маклейн? — запитала вона.

— Батьки назвали мене Анжелікою, тут називаюсь — Енжі. Але ви можете називати мене Лікою.

— У мене те саме! — зраділа місіс Страйзен. — Батьки назвали мене Меланією, а тут звуть Мелані. Але ви можете називати мене Мелі. Сподіваюсь, у нас ще буде час побалакати…

Вона сховала пляшку і склянки в шухлядку і