Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Його співрозмовник — молодший і нижчий, дрібний чоловічком з опецькуватим тілом, з випнутими грудьми і спрямованими догори кінчиками вусів — говорив з інтонацією поблажливості та нудьги:

— Ну, не знаю. Ви всі горлаєте про зростання витрат. Здається, сьогодні це основна скарга, звичне скиглення людей, яким дещо урізали доходи. Навіть не знаю, ми ще побачимо, нам слід вирішити, чи дозволяти вам узагалі отримувати будь-які доходи.

Ріарден зиркнув на Франциско — і побачив обличчя, яке не вписувалося у його концепцію про те, що здатен зробити з людською мімікою один-єдиний намір: перед ним постало найбезжалісніше лице, яке будь-кому було дозволено побачити. Це про себе він думав, як про жорстокого, але знав, що йому ніколи не дорівнятися до такого оголеного, невблаганного виразу, такого заніміння до решти почуттів і такої жаги справедливості. Хай там яка решта його особистості, думав Ріарден, але людина, здатна таке переживати — велетень.

Це тривало тільки мить. Франциско обернувся до нього вже зі звичайним виразом обличчя і дуже тихо промовив:

— Я змінив свою думку, містере Ріарден. Я радий, що ви прийшли на цю вечірку. Я хочу, щоб ви це побачили.

А тоді, трохи підвищивши голос, Франциско раптово промовив — веселим, вільним, пронизливим тоном геть безвідповідальної людини:

— Містере Ріарден, ви не дасте мені цієї позики? Це ставить мене в жахливу ситуацію. Я повинен отримати гроші. Мені треба зібрати їх уже сьогодні, я повинен зібрати їх до того, як вранці відкриється фондова біржа, інакше…

Закінчувати речення йому не довелось, бо чоловічок із вусами вже стискав його руку.

Ріарден ніколи не повірив би, що людське тіло може змінювати розміри, перш ніж ти встигнеш кліпнути, але зараз він на власні очі побачив, як той чоловік зменшився: стиснулась його постава, обриси тіла, наче з легень викачали повітря, і той, хто щойно був зарозумілим зверхником, раптово став ошматтям якогось непотребу, що вже ні для кого не становив загрози.

— Сеньйоре д’Анконія, щось не так? Я про… фондову біржу.

З переляканим виглядом Франциско рвучко підніс пальці до губ.

— Тихо, — прошепотів він. — Заради Бога, тихо!

Чоловік тремтів.

— Щось… не так?

— Ви ж не володієте акціями «Міді д’Анконій»?..

Чоловік закивав, нездатний вимовити й слова.

— От біда, це погано! Що ж, слухайте. Я вам усе скажу, якщо ви дасте мені слово честі, що — нікому більше. Ви ж не хочете здійняти паніку?

— Слово честі… — видихнув чоловік.

— Негайно мчіть до вашого біржового маклера — так швидко, як тільки можете, — продавайте акції, бо в «Міді д’Анконій» справи — не надто, я намагаюсь знайти якісь гроші, але мені не вдається; вам пощастить, якщо завтра вранці на кожному доларі ви матимете бодай десять центів — чорт, я забув, що до завтрашнього ранку ви не зможете зв’язатися із маклером, дуже шкода, але…

Чоловік уже бігцем перетинав кімнату, відштовхуючи зі свого шляху людей, наче торпеда, випущена в самісіньку гущу натовпу.

— Дивіться, — суворо сказав Франциско, обертаючись до Ріардена.

Чоловік загубився в натовпі, вони більше його не бачили і не могли знати ні того, кому він продає свою таємницю, ні того, чи достатньо він спритний, щоб зробити її предметом торгівлі з людьми, які здійснюють послуги, проте вони спостерігали, як хвилювання від його руху розходиться кімнатою, як раптові уламки юрби розколюють її цілісність, — спершу у формі нечисленних тріщин, які згодом ширяться і розгалужуються, мовби розколини в стіні, що вже от-от завалиться, у вигляді смуг порожнечі, накреслених не людським дотиком, а подихом безликого жаху.

Голоси різко вщухли, розлилися заводі тиші, а потім ожили звуки, що мали якесь інше походження. Висхідні істеричні модуляції безсенсовно повторюваних запитань, неприродне шепотіння, жіночий зойк, кілька окремих, силуваних смішків від людей, які ще намагалися вдавати, начебто нічого не відбувається.

Окремі острівки натовпу нерухоміли, ніби спаралізовані; несподівано все так завмирало, наче хтось вимикав двигун; а потім починався несамовитий, різкий, хаотичний, некерований рух об’єктів, що котяться додолу пагорбом, покладаючись на сліпе милосердя гравітації та кожного каменя, об який вдаряються по дорозі. Люди бігли геть, бігли до телефонів, одне до одного, навмання хапаючи або відштовхуючи зустрічні тіла. Ці люди, найбільш владні люди в країні, що не підкорялися жодній іншій владі, які здатні були контролювати всю їжу та всі задоволення кожної людини протягом її земного життя, — ці владні люди перетворилися на купу ганчір’я, що тріпоче на вітрі паніки, позбавлене структури шмаття з обрубаною опорою.

Обличчя Джеймса Таґґарта мало відбиток непристойності — він виявляв емоції, що їх чоловіки століттями вчились приховувати. Він підбіг до Франциско і закричав:

— Це правда?

— Джеймсе, що сталося? — запитав, усміхаючись, Франциско. — Що з тобою? Чому ти такий засмучений? Гроші — це корінь зла, я просто втомився бути лихим.

Таґґарт побіг до головного виходу, дорогою щось горлаючи до Оррена Бойла. Бойл кивнув і продовжував гарячково та смиренно кивати, мов слуга-нездара, а потім прожогом кинувся у протилежному напрямку. Шеріл, весільна вуаль якої зметнулась у повітря кришталевою хмарою, коли вона кинулась услід, упіймала Таґґарта вже біля дверей.

— Джиме, у чому річ?

Він відсунув її вбік і, рвонувши уперед, штовхнув просто на живіт Полу Ларкіну.

І лише троє людей стояли непорушно, мов три колони, що розділяють простір приміщення; крізь навколишній занепад пролягали лінії, накреслені їхніми поглядами. Даґні дивилась на Франциско, Франциско з Ріарденом — одне на одного.

Розділ ІІІ

Доброчесний шантаж

— Котра година?

«Змарнована», — подумав Ріарден, а вголос сказав:

— Не знаю. Дванадцятої ще немає, — і, пригадавши про годинник на зап’ясті, додав:

— За двадцять.

— Я поїду додому потягом, — мовила Ліліан.

Він почув її, але фраза не відразу пробилась до його свідомості крізь огром думок. Стояв із відсутнім поглядом, дивлячись на вітальню номера, куди кілька хвилин тому подружжя піднялось ліфтом із вечірки. За мить він автоматично відреагував:

— О цій годині?

— Ще не так пізно. Чимало потягів їде.

— Ти, звісно, можеш залишитися тут.

— Ні, я волію повернутися додому.

Він не сперечався.

— А ти, Генрі? Ти збираєшся сьогодні повертатися додому?

— Ні, — і додав: — У мене тут завтра ділові зустрічі.

— Як хочеш.

Вона струсила з плечей свою вечірню накидку, підхопила її на руку і рушила до дверей його спальні, але зупинилася.

— Ненавиджу Франциско д’Анконію, — напружено мовила вона. — Нащо йому було приходити на вечірку? І невже він не знав, що краще тримати рот на замку, — принаймні до завтрашнього ранку?

Він не відповів.

— Це страхітливо — до чого він довів свою