Читати книгу - "Том 1"

Ви щасливі, холоднії зорі, ясні, тверді, неначе з кришталю; якби я була зіркою в небі, я б не знала, ні туги, ні жалю.

* *

*

Талого снігу платочки сивенькії,

дощик дрібненький, холодний вітрець, проліски в рідкій травиці тоненькії, се була провесна, щастя вінець?

Небо глибокеє, сонце ласкавес, пурпур і злото на листі в гаю, пізніх троянд процвітання яскравеє осінь віщує — чи то ж і мою?

Що ж, хай надходить! мене навіть радує душного літа завчасний кінець; провесни тільки нехай не нагадує

дощик дрібненький, холодний вітрець!

11/V1I1 1900

* *

*

Минаю я, було, долини, й гори, і моря гучного непевнії простори, чужі краї обступлять навкруги, захопить ніч; на горах чорні тіні, на морі хвилі, тумани в долині здаються наче справді вороги.

1 серце, хоч і звикле до блукання, до чужини, до вічного змагання, чогось, бувало, плаче в тій порі, немов дитина, в темряві забута, немов людина, у тюрму замкнута, аж поки очі не знайдуть зорі,—

тоді затихне плач... І я дивую, чим серце втішилось? — що золотую маленьку цяточку вгорі знайшло? Та що ж йому по тім далекім світі? Він, може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші, як молоді думки, давно померші,

що розбудили вперше дух в мені... Так що жі нехай те все давно минуло, а серце любить, поки не заснуло те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20/VI 1901

* *

*

Гей, піду я в ті велені гори, де смереки гомонять високі, понесу я жалі одинокі та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі на зелені галі, пущу бором свою тугу, чи не знайде другу...

Кіыполувг, 19/VI 1901

* *

*

Хочеш знати, чим справді було те, що так колись пишно цвіло, що на серце наводило чари, світ вбирало в злотисті примари, те, що сяло, мов чистий кришталь, а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько, придивитись до нього пильненько, скинуть з нього покраси й квітки, одрізнити основу й нитки,— адже часом найкраща тканина під сподом просто груба ряднина.

Залиши! се робота сумна, ііе доводить до правди вопа.

Гляпь, смереки аеленії коси повбирались у рясні! роси.

Не питай, чи то справді роса самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце вдурило, в лелітки дощ холодний змінило, або, може, то хитрий вітрець в марних крапель сплітав вінець, або, може, то винна смерека, що показує росу здалека...

Буркуг, 10/VIU 1901 * •

*

Темна хмара, а веселка ясна.

Що ти робиш, дівчино нещасна? Ореш тугу, сібш на ній смуток, схаменися, який в того скуток!

Тож не війде рута на твоїй ріллі, а зійде отрута, жалі не малі.

Хай би туга облогом лежала, а ти б собі пшениченьку жала.

А в пшениці то мак, то волошки вакрасили б роботоньку трошки.

Ой хто займе постать, жни та обжинайсь, як надійде хмара, то й не оглядайсь!

* *

*

Ой, здається — не журюся, таки ж я не рада, чогось мепі тяжко-важко, на серці досада.

Ой кину я ту досаду геть на бездоріжжя, зійшла моя досадонька, як мак серед збіжжя;

а я той цвіт позриваю та сплету віночка, кину його, червоного, в воду до поточна:

пливи, пливи, мій віночку, до самого моря, може, буря тебе втопить, чи не збудусь горя.

Ой розбила вінка буря, таки ж не втопила, а від нього сипя хвиля'геть почервоніла.

Гірка вода в синім морі, гірко її пити; чом я свою досадоньку не можу втопити?

Буркут, 20/VIII І90І

* *

*

Ой піду я в бір темненький, там суха смерека, як розпалю ясну ватру, видно всім здалека.

Запалала при смереці смолова ялиця: горить моя досадонька, мов сухая глиця.

Розбуялась досадонька з вогнем на просторі, розсипала палкі іскри, мов яснії эорі.

Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка,

та як влучить в саме серце,— доле ж моя гірка!..

Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці тихо, буду тебе колихати, чи не присплю лихо.

Притулишся до серденька, мов дитина рідпа, буде тобі з мого серця колиска вигідна:

що раз вдарить кров живая, колиска шибнеться...

Ой спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б’ється!..

ЛЕГЕНДИ

СФІНКС

Колись давно, під сонцем полудневим, Серед мовчазної розлогої пустині І розпачливо-мертвого простору В душі раба, що зріс в тяжкій неволі, Вродилась мрія і запанувала Над ним, своїм творцем, потужно й міцно, Міцніш від влади сильних фараонів.

І наказала мрія взяти камінь З гарячих скель лівійської пустині І з нього витесать дивну подобу На вічну загадку вікам потомним.

І став тесати раб гарячий камінь,

І все було палким в годину творчу:

І небо, і земля, і камінь, і різець,

І серце майстра; мов гарячий присок, Летіли з-під різця уламки дрібні.

І згодом на розпеченім піску З’явився твір, немов жива потвора:

Ліниве тіло лева простяглося,

Мов спекою пригнічене в полуднє,

Та загадкова людська голова Здіймалась гордо і дивилась просто Камінним поглядом поперед себе,

А на устах був усміх зловорожий.

Той погляд і той усміх був страшніший, Аніж убійче сонце у пустині.

І та потвора стала в людях богом, їй будувалися просторі храми З важкими колонадами; а барки,

Убрані лотосом, несли їй жертви.

Легенди почали складать про неї, Закрашені у густу барву крові;

Співали їй свої пісні поети,

А вчені будували піраміди

З книжок, що мали загадку вгадати Очей таємних і ворожих уст.

Там списані були усі імення Тої потвори: Сонце, Правда, Доля, Життя, Кохання і багато інших.

Та краще всіх пристало слово: Сфінкс Воно таємне, як сама потвора.

24/VI І 1900

РА-МЕНЕЇС

Ра-Мепеїс була горда цариця, дочка фараоніп,

Гарна й страшна, мов Урея, змія эолотая,

Що обвивала подвійний вінець двох Єгиптів,

Мала чоло діамантове й темні рубінові очі.

Вдача в цариці була, мов Нілу підступнії води,

ІЦо випливають з таємних джерел, не відомих нікому; Влада цариці була, немов африканськеє сонце,

Мов потужний самум, що пе хоче й руїни лишити. Весь Єгипет стогнав, мов співучий колос у пустині, Владу важку песучи гордої Ра-Менеїс;

Часом він ворушивсь, наче лев у кайдани закутий, Глухо порикував, наче підземний вогонь,

Тяжко придавлений гнітом гори кам’яної.

Але як тільки