Читати книгу - "Том 1"

З усміхом сфінкса цариця йому наступала на шию.

Ра-Менеїс панувала і в храмах нарівні з богами. Всі камінні богині робились до неї подібні;

Руки майстрів заселили пустиню навколо Єгипту Людом колосів з обличчям гордої Ра-Менеїс.

І не було ні одної струни на єгипетських арфах,

Щоб не співала хвали повновладній цариці Єгипту.

Ра-Менеїс будувала собі піраміду в пустині,— Більше лягло там людей, ніж каміння, паленого сонцем. Але не встигла вгорі загостритися царська могила,

Як над Єгиптом було вже одне тільки сонце — небесне. Ра-Менеїс на пурпурове лоя«е злягла — і не встала.

Тихо лежала цариця в сповивачах, повних бальзаму, З блідо-злотистим обличчям, неначе з слонової кості, А над чолом, як і перше, сіяла корона —

Двох Єгиптів вінець — і змія золотая Урея.

Ра-Менеїс положили у барку червону,

І поніс її, тихо колишучи, далі, все далі Ніл жовтоводий, свята непрозорая річка.

В білих убранпях жерці в срібнії сістри 22 дзвонили,

Плачем великим ридали невільниці чорні,

Шати свої роздираючи, ранячи тіло до крові, Густо-червонії краплі падали в жовтую воду;

Арфи сумні голосили, квилпли єгиптяпок співи; Лотоса квіти блакитні, в’янучи, гнулись додолу.

І плила так червоная барка, мов сонце, на захід. Ледве ж на берег пісковатий, де вже виднілись

високі

Гори-могили царські, винесли тіло цариці,—

Люд заступив йому путь. Бачив лев, що розбиті

кайдани!

Білпх жерців розігнав, потопив усіх чорних

невільниць,

Вирвав арфи в єгиптянок і на тріски поламав, Лотоса квіти стоптав і барку спалив на кострищі,

Тіло цариці закинув далеко в пустиню, в піски.

Там їй вихри щороку могилу рухому робили.

Сонце лило свій огнистий бальзам на дочку свою

вмерлу.

Час летів, і пройшли над Єгиптом віки незчисленні. Вже й могили царські почали западати в руїну,

Вже й імення царські почали западати в непам’ять, Руйнувать стали руки безбожних гробниці і храми,

І не раз, як рука, чи повітря, чи сонце торкались Тисячолітнього трупа — він розпадався на порох,

І сміялись безумні нащадки, що й мумії предків

не вічні...

Раз на північ ішов караван, щоб одправить за море Награбовані скарби з руїн фараонів забутих.

Попереду везли саркофаг величезний порожній, Чорний камінь на сонці блищав, мов розпечена бронза, Ледве сунули десять верблюдів тягар тон пекучий.

Раптом передній погонич, ідучи, спіткнувся.

Глянув додолу й відскочив, ужалений страхом,—

Під ногами у нього лежала гадюча голівка,

І палали-, мов іскри, на сонці червонії очі.

«Ля Ілляга! — сказав йому шейх каравапу.—

Ся гадюка не з тих, що збавляють життя

правовірним,— Гляньте, вона золота, в неї очі — коштовні рубіни».

І власноручно почав підводить з піску ту гадюку,

Але слідом за змією з піску підвелося зненацька

Мертве обличчя в подвійній короні Єгипту,

Ра-Менеїс підвелася, дивно-нетлінна цариця,

І здавалось, мов погляд таємний ховають закриті

повіки,

А блідії уста ледве стримують усміх ворожий.

Скам’яніли погоничі, вгледівши мертву царицю. Тільки шейх правовірний не втратив святого спокою, Він не лякався жінок, ні живих, ані мертвих,

Звик тільки ціну складать їм на гучних базарах.

Він подумав: «Ся жінка ціни в нашім краю не мав, Але безумнії джаври заплатять безумнії гроші» —

І наказав обережно забрати з піску ту царицю І покласти її в саркофаг, не грабуючи злота.

Царським ложем здавалася чорна важка домовина, Як заблищала пад нею змія золотая Урея.

Але закрилося гучно каміннеє віко,

Ра-Менеїс заховалась назавжди від ясного сонця.

Далі пісками сипкими до моря подавсь караван,

Без перешкоди дійшов до приморського людного міста. Не помилився розсудливий шейх: справді, джавря

безумні

Гроші безумні йому заплатили за мертву царицю І повезли її геть через море на північ.

Там на півночі, далеко, в тім місті, що вкрите

туманом,

Де так шумує життя, мов холодний потік верховини, Люди північні поставили храм для богів всього світу, Він же й гробницею був для всього, що колись

панувало.

Тільки боги не були вже богами, а все неживеє Там навіки втеряло надію воскреснути знову.

Отже, в тім храмі покласти хотіли гордую Ра-Менеїс.

Плив корабель, роздираючи хвилі, не день,

не годину,

Витримав бурі, не збився з дороги в тумані,

Тишу морську переждав, минув усі скелі підводні, Далі і далі все мчав, пронизаний вітром холодним.

І чим далі на північ плила неживая цариця,

Тим холодніша ставала пекуча колись домовина,

І виступали па чорному камені сльози солоні.

Як привезли саркофаг вже до брами новітнього

храму,

Був він холодний, важкий, мов крижина з північного

моря,

Як підняли його білі раби, щоб понести й поставити

в храмі,

Руки не здержали, впав саркофаг, і земля застогнала. Десять рабів він скалічив і сам розколовся надвоє. Леле! розбилося ложе гордої Ра-Менеїс!

1 сказали один до другого нові фараони,

Ті, що платили за неї безумнії гроші арабам:

«Хай там розбилась труна, але наша цариця зосталась, Тисячоліття минали, вона ж не змінилася й досі.

Наша цариця коштовна, владарка Ра-Менеїс».

І відхилили розколене віко того саркофага...

Що ж там було? Жмут сповивачів тонких, твердих

від бальзаму,

Жовтії кості, покритії порохом вогким,

Чорні пасма волосся, між пасмами тими Матовим блиском ясніла подвійна корона Єгипту І сіяли рубінові очі змії золотої Уреї.

Холод безжалісний, вогкий, знищив безсмертну

царицю,

Що пролежала віки під єгипетським сонцем жарущим, Дивну нетлінність і вроду черпаючи з хвиль

променистих.

Ра, бог південного сонця, в північній країні не правив, Правив там холод ворожий і вогкість байдужа туману. Мусила в землю вернутись гордая Ра-Менеїс.

ЖЕРТВА

Се було в ті часи, як Месія живий був між людьми. Се було в ті часи, як його ще на хрест не прибили. Зготували вечерю для нього апостоли вірні: хто приніс йому хліба, хто риби, вина та олії; всі злягли за столами і вкупі з учителем їли, і незчулись, як більше від нього взяли, ніж для нього

принесли.

Тільки потім, уже по вечері, прийшла до господи жінка якась «одержима» — їй дав колись поміч

Месія —

і принесла для Месії олії пахучої міру,

що не годилась ні в страву, ні в лампу до світла.

Правду казали апостоли: жертва була непотрібна, їх Месія не звик до царської розкоті,— нащо йому та олія, що тільки царі уживали?

.Чом не сказав він тій жінці: яке тобі діло до