Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Ще трохи полежала на отямливо прохолодній землі, насолоджуючись неочікувано приємним, світлим переживанням життя («Душа тішиться, що зосталася в тілі!»), а потім навпомацки відшукала свою торбину, аж під лавкою, за кілька метрів від місця злочину, а трусики шукати не стала — навіщо вони їй тепер? На згадку про переживання смерті?

Підвелася, обтрусилася й подумала, що тепер їй стачило б духу податися у відділок і поскаржити напасників, але навіщо? Спокій дорожчий за втіху помсти. Повісила торбинку на ліве рамено, прикрила правицею пошматовану блузку і відважно, не роззираючись, закрокувала парком, наче бранка, яку суд виправдав і випустив на волю.

І на вулиці не роззиралася, йшла нею, наче пустелею, і думала про райдужні тенета за вікном: «А що, як це був знак? А що, як Арахна була не Арахною, а павуком, а жук — жучиною, тобто мною? Я мала загинути, як та нещасна туристка, але втрутилася якась вища сила і навіщось продовжила мені життя, хоча я не молилася, не просила її…»

Згадала завчені в школі рядки Пушкіна: «На берег выброшен грозою, я гимны прежние пою…», й саркастично посміхнувшись, запитала себе: «А що ти співатимеш, Росько, після того, як з тебе витовкли все, чим ти переймалася досі? І далі існуватимеш, як притруєна комаха в тій павутині, яку тобі сплело життя? Ой, ні, ні!»

Щасливо, не зобачивши нікого зі знайомців, дісталася своєї квартири, скинула туфлі при порозі, засвітила люстру — рожевий тюльпанчик — у передпокої. І здалося їй, що це не її домівка, а якоїсь іншої дівчини — незґвалтованої, незаталапаної праведниці, котра в цю мить блаженно хропе в покоїку. Зайшла в покоїк, засвітила всі три ріжки, й чистенькі, відполіровані до блиску меблі немов би сахнулися її, і підлога, вкрита недорогим килимком, заколивалася в неї під ногами.

— Чортові дрова! — промимрила вона. — Я ж відмовляла собі у всьому задля вас, годила вам, вилизувала, — й, не вимикаючи люстру, набосо почалапала в кухню, засвітила і там (Хай буде світло! Багато світла!) — і зчудувалася: калачики й альпійські фіалки на підвіконні буяють, наче нічого й не сталося. Смокчуть воду й обертають її на ніжні різнобарвні пелюстки, не здогадуючись, що в квартиру увійшла не Рося Клим, котра не раз поливала їй сльозами, а якась інша — безсоромна, невразлива жінка, яка вранці викине їх на смітник, а собі купить кілька грубошкірих, колючих кактусів. Тільки їм вона довірить свою таємницю, і вони ніколи на зацвітуть! Або нічого не купуватиме, а відступить і квартиру, і все, що надбала, в оренду, та й повіється в Португалію, до Зенки — збирати помаранчі й бездумно спочивати в заростях азалій і рододендронів!

Копнула стілець, і той сердито гупнув на вистелену білими в рожеві квіточки кахлями підлогу, змела зі стола газети, розбила об кут плити подароване співробітниками горнятко, щоб зміцнити в собі жагу перемін, і подибала в лазничку. Поглянула на себе в дзеркало: чоло попечене кропивою, під оком синець — наче фіолетовий метелик на замацаній серветці, ніс гейби видовжився й презирливо позирає на пожмакані вуста, в кутиках яких запеклася кров навпіл з землею. Добре, що не зламали його, бо шкода грошей на «ремонт», знадобляться в дорозі.

Напустила в ванну гарячої води і довго, заповзятливо вишуровувала тіло, мила й полоскала негусте, посічене на кінцях волосся кольору торішньої соломи, наче хотіла позбутися не так бруду, як тілесної оболонки з печатями синців на шиї, грудях і стегнах. Збиралася потому випрати спідницю, але роздумала: викинула її, майже нову, у кошик для сміття разом з блузкою і ліфчиком, а кошик винесла на балкон, щоб не мозолили їй очі спаскуджені лахи, щоб не смерділи тими… які зоставили її неквапно, без страху, як пляшку пива, котру вицмулили втрьох.

Заволав телефон. Подумала: «Модест. Хоче переконатися, що я вдома», — але не кинулася до слухавки, і апаратик в зеленій шкарлупі довго й сердито кавкав у передпокої. А коли вмовкнув, у торбині захлипав мобільник: «Нема мого миленького…» Але й до нього вона не діткнулася: «Нема, Десю, твоєї Росі. Маніяки задушили її на кропив’яній планеті. А є Мирослава, яка нічого не знає про тебе і яку ти не мусиш знати».

Лягла на канапу, а наче на траву в парку, і той, у шкірянці — важкий, жорстокий — навалився на неї…

«Ой, признайся нам відважна, безсоромна Мирославо, чому ти не помсти бажаєш, а спокою?»

А тому, сусідоньки чесні, що з ним я спізнала щось таке, про що не розкажеш, бо воно не вкладеться ні в одне слово, ні в тисячу слів. Я чувала від подруг, як воно буває, але не вірила їм, бо ж Модест… Невже він справді вважає, що те невпевнене, марудне гойдання під простирадлом, яке уривається лякливим, здушеним «ох!» — це і є секс?

Модест ні разу не запитав її: «Як тобі, Росю?» Підводився з канапи, мов Лазар з гробу, човгався в лазничку і мився, мився… Наче дитина, що підковзнулася і впала на купу лайна, а вона йшла на кухню і тремтячими руками запарювала чай. Тільки собі, бо коханець, змивши пах її тіла й послід любощів, тут же засинав, а вона жадібно сьорбала гарячу рідину, намагаючись зігріти серце, розтопити в ньому, на зимно схвильованому, якийсь гризький давучий тягар, що долучався після того «сексу» до інших її тягарів. Хлипаючи, картала себе: «З довгим носом, ще й каліка». І вдругорядь, щоб Модест не здогадався про це, також стиха охкала разом з ним, не відчуваючи при цьому нічого, крім ніяковості, невдоволення собою і напруги, що розривала їй сонячне сплетіння, перемикала подих, стугоніла в скронях.

А згодом, розвільнившись на кухні, лягала обіч нього, і, навіть не дивлячись в його бік, бачила білі, безволосі (наче в обпатраного курчати) груди коханця, навіть уві сні чула його вологе, вдоволене харчання. Їй