Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний"

Бачить Максим - у воротах заманячила страшенна по­стать заводського бугая. Немов яке страховище, з зложен­ою в зморшки шиєю, уставленою в землю головою з рога­ми, з налитими кров'ю очима, висунуло воно з гене­раль­ського двору й пiшло повагом, хижо ревучи та завиваючи. Пiд ногами страховища двигтiла земля, дикi заводи реву розлягались по околицi... Максимiв голос здавався цвiрiньканням горобчика проти страшного бугаєвого реву... Оже, Максим не злякався. Забув i про бої­ще з татарвою, кинувся на незбиту дорогу, набрав груд­дя повну пазуху i помчався насупроти бугая, ревучи й перед­ражнюючи страшну звiрину... Бугай став, пiдвiв го­лову, нi­би думав розглядiти, що воно, та знову круто повернув шию, й нагнув голову до самої землi, - хотiв копирснути рогом, щоб стра­ху завдати, - та вiд жиру не нагнувся. Тi­льки зо зла гребо­нув страшенно ногою й геть далеко вiд­кинув землю вiд себе. Максим пошпурив грудку. Метка рука якраз пiймала серед крутого лоба; грудка розбилась - i пил засипав буга­євi очi. Знечев'я страховище жах­ну­ло­ся... Залупало чер­во­ними очима... пi­двело голову, гля­ну­ло на свого ворога - та аж потемнiло... Круто схиливши вниз го­лову, воно пiшло насупроти Максима. Максим не злякався й тут: груддя залiтало, як тi кулi - одно поперед другим... Воно несло бугаєвi гостинцi то в лоб, то в нiс, то в боки... Страховище нiчого того не чуло: воно навiть не чу­ло землi пiд собою... Завиваючи, воно йшло прямо на Максима - дедалi скорiше та скорiше...

- Ей, ей! - желiпнуло щось з генеральського двору: - Тi­кай, хлопче, бiда буде!

Як опечений, крутнувся Максим i вiтром помчався вподовж майдану. Бугай - за ним. Страшно було дивити­ся, як таке страховище, наставивши роги, неслося з усно­го свого страшного прожогу за невеличким хлопчиком, що, як горошинка, котився поперед його... От-от бугай на­стигне; от-от простромить рогом наскрiзь Максимову спину... Аж ось i тин вiд генеральського двору... нiкуди бi­гти... пропав Максим!.. Нi, не пропав! Вiн, як собака, пли­гнув на тин, а з тину - в бур'яни... Скочив i бугай на тин, - та на кiлку й застряв... Линула кров з пробитого боку... Страховище заколихалось, ревнуло не своїм голо­сом, рвонулось з усiєї мочi... Тин упав, - упав разом з ти­ном i бу­гай додолу - i так болiсно заревiв, що аж слухати стра­шно... Кiлок пройшов подовж усього живота, вимо­тавши геть ки­шки зсередини... Пiднявся крик людський, збi­глася двi­р­ня... Шатанина-мотанина!

- Що ж оце ти наробив?!. - питає Максима один з дво­ра­кiв, показуючи на бугая, що ледве-ледве дихав - сап...

Максим смiявся.

- Чого ти, сучий сину, зуби скалиш?.. Ходiм, я тебе до па­нiї поведу.

Як з цепу зiрвався Максим, так помчався додому.

Досталося б Iвановi од генеральшi за того бугая, якби були крiпаки не покрили Максима. А то сказали, що бу­гай погнався за собакою та й пробився. Правда, не по­гладили за те по головцi скотинщика, а влiпили, скiльки здужали, - та Iван напоїв його за те добре. Так i пропав бугай. Тiльки всього - Максима вибив батько. Та що та бi­йка? Перепла­кав Максим, - та й знову за своє...

Душа його прохала волi; молодi сили - простору. Сум­но було Максимовi серед широкого, пустого степу, серед по­ораної рiллi, тiсно в тихiй батькiвськiй хатi, тяжко мiж мовчазною скотиною, котру йому, як старшому, першому довелось пасти... I хлопець видумував шкодливi iгри: то на баранах їздив, то телят лякав, то прив'язував їм до хвоста дрючки й заливався заливним реготом, як телята дрочи­лися. Часто й густо батько його манiжив за це; оже нiчим не змiг переломити шкодливого, веселого норову Макси­мового. Оце, було, виб'є його батько; а через годи­ну вже Максим на вулицi з хлопцями навкулачки б'ється або братiв за чуби таскає, або запряже їх у гринджолята, як зи­мою, сяде сам за пана й батогом поганяє... поки не вшкварне так, що реви на усю улицю...

Палкий, як порох, смiливий, як голодний вовк, вiн усiх побивав, над усiм верховодив... А насмiятися над ким, украсти, одняти що - йому дай! Генеральша нiколи не їла овощей з свого молодого садка: вiн усе пообносить, усе ви­краде, не дивлячись нi на собак, нi на сторожiв. Раз його застукали на яблунi. Що ж - вiн зля­кався? Сторожi до його, а вiн як почав на них шпурляти яблуками, так тi назад... Тодi вiн скочив на землю; як вi­тер, помчався садком; як собака пере­ска­кував через тини - i скрився в чисте поле. Як же дiйшов до лiт та убрався у силу, - бiда з ним та й годi! Високого зросту, станкий, бравий, широкоплечий, як з залiза збитий, а до того ще меткий, як заєць, спiвун-рего­тун... Хороший з лиця - повновидий, рум'янець на всю що­ку, з чорними, весели­ми очима, з чорним лискучим усом, - вiн був перший красень на селi... Вся молодiж любила Максима за його вдачу, за веселий, безбоязний норов, - усi йому корили­ся... Хто напередi ставник несе, як iдуть весною святити парубоцьку криницю? Максим несе. Хто на Гудзевiй ули­цi отаманує, улицю водить? Не кому, як не Максимовi... Кому насмiятись над ким? У Максима язик, як гостра бритва... Хто занiс Луценковi ворота й почепив на самiм версi столiтнього дуба? Хто в Тхорихи-вдови ви­мазав дьогтем ворота? Не хто, як не Максим... Чиїх рук не втекла Хоменкова дочка Хвеська?.. Не втекла Макси­мових рук! Хто пустив погану славу на багатирку Шрам­ченкову дочку? У кого ж язик довший, як не в Максима! Сам устряне, зведе дiвчину, - сам потiм перший i насмiхає­ться... Не одна їх i не двi наробило стида-сорому бать­ковi й матерi; не одну матiр, не одного батька на донинiм весiллi в хомутах через село водили... Не одна й не двi матiрки плакало на Махамеда, як його прозвали старi баби. Не один парубок або й чоловiк, поку­шту­вав­ши на кулачках Махамедового "безмiна", похирiє-похирiє та через пiвроку й на той свiт переступить... А горiлку пити, гуляти - Махамед усiм п'янюгам привiд дає! Позалив­ають очi - та шкоду, капостi людям роблять...

Стали люди жалiтися батьковi,