Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Говорив Федя: «Людей тих гнали по вулиці, що йшла через ставок і млин Залевського, а далі на Бердичівську дорогу. Вони ледь-ледь переставляли ноги, були дуже побиті, одежа пошматована, босоніж. Деякі з них зовсім не мали сили йти і їх підтримували ті, що йшли поруч. Цю, досить велику колону в’язнів, гнали, тримаючись боків колони, шість–вісім німців. Колона йшла поволі, ледь-ледь, а німці безперервно лупили кийками, прикладами, носаками кожного, хто уповільнював ходу. Вже біля самої застави млина зовсім знесилених відстріляли короткими чергами з автоматів і скинули до низу. На якихось півгодини колона зникла за порядком придорожніх хат, а там знову показалась вже на самому початку Бердичівської шосейки.

Вмостившись на бильце теліжки, поставленої сторч біля клуні, я бачив, як колона повернула з дороги до кар’єру, а за якусь хвилину–дві частина її забіліла і відокремилась від основної. То німці почали свою роботу, як завжди акуратно і в певному порядку: заставили бранців, перш ніж лягти в землю, роздягнутись до білизни. А далі було все добре видно, та не було чути. Все як у німому кіно: побілілу групу бранців ставили на бруствер (насип на самому краю ями) і розстрілювали. Поки стрілки, перевіряючи надійність своєї роботи, зіштовхували ногами тих, хто не спромігся сам звалитись в кар`єр, підводили наступну групу. В такому порядку, порція за порцією, німці виконували свою роботу, не збиваючись з ритму.

Самих пострілів чути не було, хоч добре було видно як німці наставляли автомати, як після цього падали люди — одні конвульсивно здригались, інші гупались стовпом, ще інші клякнувши ногами, наче в роздумі, схилялись додолу.

Перебуваючи у Хмільнику у пошуках хоч якихось офіційних відомостей, пощастило мені зустрітись і розмовляти ще з одним свідком тих подій літа сорок першого. То був Абович Ісак Михайлович. Говорили ми в його службовому кабінеті директора районної електромережі. Робочий день закінчився, приміщення дирекції спустіло, вщухли телефони, виключився селектор. Ісак Михайлович неквапливо розказував про гето, в якому перебував того часу, про своїх батьків, родичів, розстріляних у сосняку під Вербівкою. Потім підвів мене до відкритого вікна і, показавши рукою на довгу з підмурком будівлю складського типу, промовив:

— Ось у цю гамазею німці заволокли більше чотирьохсот наших людей. Знущанням, катуванням довели їх до нестями, божевілля: потім вивели до кар`єру і всіх розстріляли. На моє запитання, чи доводилось йому десь, щось читати про це в офіційних документах — виразно розвів руками…

Та все ж мені довелось прочитати про цю страшну і так довго замовчувану у Хмільнику, в Радянській Україні, в усьому Союзі, подію.

Ісак Михайлович порадив мені відвідати Сурову Галину Миколаївну, у якої було дещо з матеріалів про життя і смерть хмільничан в роки окупації міста. І коли Абович дав мені цидулку з адресою Сурової, я звернув увагу, що на вказаній вулиці Шевченка, я жив з мамою і в роки війни, і після війни, а мама проживала на цій вулиці до самої смерті до 1980 року.

44‑й номер будинку, а ми на початку — в п’ятому номері.

Поволі під`їжджаючи машиною до сорок четвертого, я під’їхав до свого минулого…

По ліву сторону, раніше згадуваний мною будинок витонченої архітектури, в якому незмінно розміщувалось місцеве відділення НКВС, а в роки окупації — жандармерія–поліція. Праворуч саме той сорок четвертий, досить величний цегляний будинок, піднесений на кам’яний цоколь, з розлогими сходами. В післявоєнні роки в будинку розміщувалось районне відділення КДБ[35].

Підіймаюсь по тих сходах, якими ступав в свої шістнадцять літ. Стукаю в двері з табличкою «5».

— Відчинено, заходьте…

З глибини кімнати мене привітно запрошує вже немолода жінка.

— Тільки-но дзвонив Ісак Михайлович. Я вже знаю, хто ви і що вас цікавить. Заходьте.

Не чекаючи від мене запитань, Галина Миколаївна послідовно і докладно розказала мені про себе, про своїх батьків, поділилась думками про деякі події минулого…

Сама Галина Миколаївна вже на пенсії, але продовжує ще працювати прибиральницею в санаторії для працівників МВС (санаторій в тому будинку, де колись розміщувалась міліція, а до революції — будинок земського лікаря Донцова). Мама її, Катерина Каленівна, недавно померла: Праведниця Миру — переховувала євреїв, рятуючи їх від неминуючої смерті. Батько — кадровий офіцер Радянської Армії, фронтовик, кілька років пожив ще після війни та рани і підірване здоров`я вкоротили його вік.

По закінченню своєї оповіді Галина Миколаївна дала мені книжку, яку надіслала їй з Америки давня подруга дитинства Емілія Кеслер. По всьому було видно, що Галина Миколаївна дуже береже цю книжку. Вона так і сказала:

— В цій книжці згадується багато людей, яких я знала, розказується про мою маму…

Я попросив дозволу переглянути книжку, зробити деякі виписки. Вмостившись за столом, почав гортати сторінки цієї книги, що видана російською мовою. Прочитав автора і назву книги: «Самуил Гиль «Кровь их сегодня говорит. О катастрофе и героизме евреев в городах и местечках Украины» (Нью–Йорк, 1995).

Догорнув до сторінок, в яких йдеться про Хмільник.

Читаю на сторінці 36:

«— … 12 августа 1941 года на шоссейной дороге Хмельник–Уланов были расстреляны 400 мирных советских граждан».

Так вперше я натрапив, що в друкованій великим тиражем книжці, виданій в Америці (!), мова йде про те, що я багато років намагався знайти тут, у Хмільнику, в місті, де була здійснена ця акція. Та на цьому мої «відкриття» тільки почалися.

В розділі «Михаил Гиль, бывший узник Хмельникского гетто» читаю просте речення: «В июне 1941 я окончил 5 классов средней школы» — в голові спалахнуло — та це ж Мишко Гила[36]. Ми ж з ним навчались в одній школі, в одному класі! А коли прочитав далі: «Не зная, что война уже началась, группа ребят моего класса ушла в лес, чтобы отметить начало каникул. День был прекрасный, в лесу все зеленело и пахло, воздух был чист и приятен, грело солнышко. Сидя у костра, мы напевали известную песню «Если завтра война», не подозревая, что она уже полыхает на всей огромной границе». Це він, Мишко Гила, частенько обіцяв нам (а мені особливо), що як ми не