Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

- Пробач, що відволікаю, але мене відправили спитати, чи тобі нічого не потрібно, - спитав він.

- Ні, але, Дейве, зайди, будь ласка, - попросила я, після чого хлопець зайшов і сів біля мене.

- Що таке?

- Ти часом не знаєш, що там з Райаном?

- Це тобі так цікаво? - піднявши одну брову, запитав він.

- Лії. Лії цікаво, - швидко заговорила я, прикусивши губу.

Хлопець глянув на мене і тяжко вдихнув, зразу відвертаючись. Я думала, що він таки не відповість, але він заговорив:

- Йому виписали чималий штраф, який він має оплатити. І ще ці три дні він має просидіти у відділку.

- А з Майком що?

- А того другого забрали в лікарню, і він зараз в реанімації. До речі, Райан має оплатити його лікування. Але це ще нічого... Якби Майк помер від травм, то Райан взагалі б сів за ґрати.

- О, Боже... За що це Лії? - почала думати я.

- Алкоголь часто "затуманює" розум. Не потрібно було вживати його у таких кількостях. Треба знати свою норму, ось і все. Хоча ні, ви ще зовсім підлітки, у яких вітер у голові.

- Ніякі ми не підлітки, і я не була п'яна вчора! У мене просто розболілася голова...

- Ага, аякже, - насміхався Дейв.

- Ти думаєш по-іншому? - вигнула брову я.

- Я не думаю - я знаю,- впевнено сказав він, усміхнувшись на всі 32.

- Ах так...

У мої руки потрапила подушка і я замахнулася нею на Дейва, тріснувши його по голові. Він не очікував такого: підняв на мене свій здивований погляд, і додав:

- Не підліток кажеш?

- Ще раз назвеш мене підлітком... - відповіла, замахуючись ще раз, але Дейв, не гаючи часу, взяв другу подушку і встигнув першим вдарити мене нею.

Ми переглянулися й у наших поглядах читалося лише одне: "це війна"! Ми одночасно почали бити одне одного. Це не було боляче, бо подушки були занадто м'які, але те пір'я літало всюди. Я помітила, що першим він не наважиться здатися, тому це вирішила зробити я:

- Все-все, я здаюся! - задихаючись від сміху і пір'я, промовила я.

- Не сподівайся, що здатися буде так просто після того, як сама почала цю війну, - сказав Дейв і, скориставшись моментом, штовхнув мене на ліжко, а навис наді мною з подушкою.

- Та реально, досить уже! Мені важко дихати! - трохи суворіше сказала я і він зупинився, відкидаючи м'яку зброю.

Ми були так близько: я на ліжку, а він наді мною... Нас розділяло декілька сантиметрів. Я відчувала його гаряче повітря на обличчі, коли він, як і я, важко дихав.

- Ти в нормі? Я зробив тобі боляче? - запитав занепокоєно хлопець.

- Що? Ні, просто сказати тобі, що я задихаюсь - було єдиним способом, щоби ти отямився від бажання помсти, - розсміялася я.

Він полегшено видихнув і сам легко усміхнувся. Ох, ми занадто довго знаходимося близько. Я починаю відчувати метеликів у животі. Нам треба завершувати це, або... Або йти далі.

Як тільки я подумала про це, Дейв пошепки мовив до мене:

- Я думав, що у Вашингтоні, мене чекає лише сумне і самотнє життя. Гадав, що пропаду тут або повернуся до Берліну, наражаючи себе на небезпеку добровільно, але тепер я зрозумів наскільки глибоко помилявся, - сказав він дивлячись мені у вічі.

Я завмерла. Було страшно щось сказати у відповідь, щоби не налякати його, але я все-таки наважилася:

- І хто тебе заставив переконатися у тому, що ти помилився?

Дейв нахилився нижче, опускаючи погляд на мої губи, а потім знову в очі.

- Ти, - тихо відповів він.

Мої метелики заворушилися з новою силою. Я не могла більше чекати...

- Дейв... поцілуй мене. Будь ласка.

Він не думав довго. Один момент, і його губи лягли на мої. Мені було байдуже за наслідки - я відповіла на поцілунок. І тільки-но хотіла його поглибити, як раптом...

- Так, стоп, - промовив Дейв і відірвався від мене.

- Що таке? - перелякано відповіла я, не розуміючи, що сталося.

Невже я зробила щось неправильно?

- Мала, ти серйозно? А якщо зараз би зайшла твоя мама, або моя?

Блін, а про маму я дійсно забула. Навіть не те, що про неї, я про все забула! Навіть про свій розум.

- Вибач, - винно сказала я, відвертаючись від нього, проте хлопець не дав це зробити.

- За що? - перепитав той.

- За те, що тільки що було. Я пам'ятаю, що ти казав, що більше цього не повториться. І можеш не переживати, я й без тебе знаю, що зовсім не приваблива тобі... - я не змогла договорити речення, адже Дейв заткнув мене ще одним коротким поцілунком, а потім прошепотів:

- Смієшся? Ти себе у дзеркалі бачила? Ти немов богиня, яка нахабно ігнорує мене. Кожного разу я втрачаю свій холодний розум, коли дивлюся на тебе, і серджусь, якщо ти навіть оком не ведеш у мою сторону. Хоча не погоджусь з собою, якщо скажу, що це не заводить мене.