Читати книгу - "Все одно ти будеш мій, Джейн Лоурен"

Я прокинулася від дуже яскравого світла, яке світило прямо на мене. Зробила спробу широко розплющити очі, але вони зразу почали сльозитися. Роздивилася все навколо, і зрозуміла, що це місце нагадує лікарняну палату.

Що? Чому я тут?

У мене на декілька хвилин дійсно відключилася пам'ять, і я не могла згадати, що було вчора.

Ніби ми спершу приїхали в клуб, я танцювала з Лією, потім випила, а потім... О Боже! Я згадала все, що було з Дейвом, бійку хлопців, заплакану Лію, поліцію, і те, як мене розколювалась голова. То я від цього втратила свідомість?

От, чорт! Тепер батьки мене точно нікуди не відпустять. Я піднялася з ліжка, взяла свої речі, які лежали біля мене і вийшла з палати. Поки зачиняла двері палати, біля мене неочікувано з'явилась медсестра.

- Ви Аніка Айлен? - усміхнено запитала вона.

- Так, це я.

- Пробачте, але ви не можете зараз покидати палату. За годину за вами приїдуть і тоді зможете піти, - пояснила вона.

- Добре, я тоді почекаю у палаті, - сумно відповіла я і знову зайшла туди, де й прокинулася.

Я чекала понад годину, поки до мене не увірвалася моя мама і... Дейв?

О, Боже, як мені говорити з ним після вчорашнього?

Мама, побачивши мене таку кволу, підбігла і почала обіймати:

- Ані, з тобою, все в порядку? Ти нас всіх так налякала! Ти почала часто втрачати свідомість, мабуть, треба буде пройти обстеження, - схвильовано говорила мама, а я помахала головою:

- Мам, пробач мені, будь ласка. Я не знала, що таке буде. Обіцяю, я більше не піду ні на жодну вечірку, - ледь не заплакавши сказала я, і ще міцніше обняла маму.

- Добре, донечко. Я піду скажу на рецепції, що ми тебе забираємо, а ти тим часом одягайся, добре?

- Так, мам, - чемно відповіла я, а мама вийшла з палати.

До мене зразу підійшов Дейв, простягаючи пакет з одягом. Нарешті я зніму ці незручні шорти...

- Як ти себе почуваєш? Точно все добре? - схвильовано запитав він, вглядаючись у моє обличчя.

- Так, зараз добре. До речі, дякую тобі, що не залишив мене там, - тихо сказала я, відчуваючи провину.

Я показала себе з не найкращої сторони й мені було соромно за це.

- Ти дійсно гадала, що я зможу залишити тебе? Серйозно? Я весь час сидів тут з тобою, поки не приїхали батьки й не змусили мене поїхати додому, щоби принаймні поснідати.

Я відкрила рот від подиву. Він сидів тут зі мною до ранку? Біля мене? Вау... Я не могла видавити з себе ні слова, тому просто підійшла та обійняла його за талію. Його тіло напружилося під моїми руками. Він невпевнено поклав руку на мою спину і прошепотів так, ніби боявся, що хтось почує:

- Я ніколи тебе не залишу...

Я відчула себе у безпеці після цих слів і ще міцніше обійняла його, але тут раптово зайшла мама, і я відштовхнула від себе Дейва, удаючи, що одягаюся. Хлопець поспішив вийти з палати.

- Ну що, їдемо додому? - промовила лагідно мама, допомагаючи мені одягнути светр.

- Так! - радісно вигукнула я.

Коли я приїхала додому, на нас чекала Емілі. Вона схвильовано сиділа на дивані, а коли з'явилась я, то вона підбігла, щоби обійняти мене. Ого, ця жінка дійсно полюбила мене. От якби її син так само ставився до мене..

- Ані, ти добре себе почуваєш? Ми дуже хвилювалися за тебе! - сказала вона, поправляючи моє волосся.

- Зі мною все в порядку, і з вашого дозволу я піду до себе. Хочу відпочити, - відповіла тихо я і поспішила до кімнати.

Влігшись на ліжко, я почала дзвонити Лії. Я дуже переживала за неї, тому хотіла знати, що з нею. Чи взагалі жива вона після вчорашнього?

Після довгих гудків, Лія сонно прохрипіла:

- Алло?

- Лія, ти жива? Як ти? - почала зразу запитувати я.

- Ані! Як я рада тебе чути! Після вчорашнього важко, мене шалено нудить. Нічого цікавого. Краще розкажи, ти як?

- Все в порядку, я вдома. Що там з Райаном?

- Ох, Ані, я не знаю... Він не хоче зі мною розмовляти. Я така дурепа, - почула, як Лія почала плакати у слухавку.

- Лія, все буде добре. Ви помиритеся, обіцяю.

- Сподіваюся, що він вийде швидше і його не залишать сидіти у відділку п'ятнадцять діб. А як Дейв? З ним все добре?

- Мені здається, що з нас чотирьох він найкраще почуває себе, - тяжко вдихнула я.

- Ну хоч це добре... О'кей, Ані. Батьки заборонили мені говорити по телефону, тому поговоримо завтра на парах.

- Звісно, до завтра. Одужуй, - промовила я і скинула виклик.

Мені було шкода Лію. Можливо, вона думає, що це її провина, але це не так... Лія справді не знала, що Майк буде приставати до неї. Навіть я від нього цього б не очікувала, він же ніби хороший хлопець. А як там Райан, і що з ним?..

Від цих думок мене відвернув стук у двері. Я дозволила зайти. За дверима показався Дейв.