Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Що до цього я знав про біль? Абсолютно нічого. Це всі були такі дрібниці в порівнянні з чорною порожнечею, що пожирала мене кожної секунди. Це дика агонія безпросвітної втрати.

Я відчував кожну частину свого тіла, як організм продовжує функціонувати, як запущений механізм, і щомиті згоряє від болю... Дикого, відчайдушного, неконтрольованого. Він ніколи не затихає, він зі мною завжди, навіки.

Я міг сто разів переконувати себе, що Василіса не варта, що вона крутила мною, грала в ігри… Це все не важливо, все меркне, перед одним чорним фактом – її більше нема. Голубка не розправить крила, не прилетить до мене, лукаво не посміхнеться… Я більше ніколи не паритиму в небесах, бо вона забрала з собою моє небо, я загинув там у лікарні разом із нею. З мене виходило життя, стрімко та болісно, ​​я відчував, як згоряю, як світ меркне…

Я рухався, щось робив, навіть спілкувався з людьми, дбав про сина... Тільки це все порожнє, я не був разом із нею, але й без неї перестав жити.

Ослаблений організм голодом та холодом, передчасні пологи, вона не впоралася... Пішла і забрала з собою нашу дочку. Лев був там, у лікарні. І за це я його ненавидів ще сильніше. Він на правах чоловіка був поряд в останні хвилини її життя.

А я ніхто… мені не можна до неї… моя доля смердючий двір та погляд на вікна… де вмирала кохана…

Якби я знав… я прорвався б. Я обійняв би... Тримав її за руку... не дав піти. Я б не дозволив їй лишити нас!

«Якби» ... нічого не повернути. Події не відмотати назад… Мені треба змиритися, прийняти…

ЯК?

- Тільки спробуй мені щось витворити! – Слава б'є мене по обличчю. Ще і ще…

Дурна… хіба це щось змінить? Хоче повернути мене у світ живих? Хіба не розуміє, що мені більше немає місця.

- Залиш мене, - грубо відштовхую її.

- Відпусти її, Нік!

- Хочу на похорон! Хочу бачити свою Василісу та дочку! Мені треба обійняти їх... востаннє, - дивлюся на неї і нічого не бачу. Чорнота і біль, він розриває мене, ріже повільно, болісно… ні на секунду не зупиняється… Здається все, межа… більше не винесу, але ні… з кожною хвилиною все болючіше.

- Прийди до тями! Досить божеволіти! Ми помстимось, Нік! - підходить до мене, трясе за плечі. - Чуєш мене!

- Хочу її бачити... Славааа... - протяжно вию.

- Нехай залишиться у твоїй пам'яті… живою… не треба такою… - у зміїних очах тривога.

Славка стурбована. Примчала до мене. Знайшла няньку для сина. Не відходить від мене. Але я повільно вмираю, мені не до аналізу поведінки зміюки.

- Мені треба попрощатися… я не встиг… не врятував… мені треба…

- Треба йому. Псих. Себе вгробити! Про сина б подумав! Йому батько потрібний! - підвищує голос. Її теж б'є. До чого б це?

- А ти багато думала, коли від дочки у пологовому будинку відмовилася? Коли твоя дитина милостиню просила, ти про неї багато думала? І зараз ти… ти… Слава… даєш мені поради! - Я несвідомо б'ю її словесно. Мій біль мимоволі виливається на всіх, хто поряд… його занадто багато, один не можу винести…

- Ти потрапиш на похорон, - каже на подив спокійно. - Тільки спробуй там начудити, - гострі нігті впиваються мені в щоку, до крові. Дивиться мені в очі, пробивається крізь темряву агонії, - Давай бий сильніше, якщо думаєш, що стане легше, - у цей момент я на секунду, всього на одну секунду зазирнув до неї в душу. Вона дозволила ... я здригнувся, відстрибнув убік.

Мені ніколи не забути побаченого там…

Це допомогло. Дозволило швидше навчитися жити із одвічним болем. Усвідомити, що моє перебування на цій землі продовжується.

Славка виконала моє прохання. Я стояв у перуці з приклеєною бородою в натовпі та дивився, як купа невідомих мені людей прощаються з Василісою. Похорон пафосний, помпезний… огидно… боляче… нестерпно…

Лев стоїть навколішки перед труною, його фоткають журналісти. Татко розігрував трагедію, йому вірять, співчувають.

Адже ця істота навіть не забрала тіло дівчинки. Мою дочку утилізували... як біологічний матеріал... ЯК? За це він також відповість. Наче й не було маленької крихітки… За його наказом… Тут Слава нічого не могла зробити… Лев перебував у лікарні, він вказував, у нього були всі права, він вважався батьком…

– Тобі віддали живого сина. Це все, що я могла зробити, – сказала Славка. - Ти хоч уявляєш, як я ризикувала потрапити Леву в лапи?!

Моя дочка ... я навіть не можу її поховати. Попрощатися... І змінити нічого не можу. Чорна безвихідь…

Я дивився на голубку і просив у неї вибачення, що не встиг, що не врятував… за дочку.

Василіса… бліда і прекрасна… вона лежала там у труні… І я не міг навіть підійти… поцілувати її на прощання… Така прекрасна, наче спить… ось зараз вона розплющить очі, світ осяє її синьовою… вона злетить… Не міг перерватися політ моєї голубки ! Ні!

Стою та відчуваю, як моє серце спливає кров'ю, як воно стискається в агонії, пускає хворобливі імпульси в кров. Я не можу навіть підійти. Не можна привертати увагу. Я надто слабкий, і якщо мене помітять, то знову тюряга. А мені не можна, в мене син. Це все мені Слава повторювала як заклинання тисячу разів. Вибила на підкірці свідомості.

Не тільки мене трясе... з протилежного боку по багнюці, недалеко від труни, повзає Вадим. Він заривається обличчям у бруд, виє і б'є кулаками об землю. Його біль зараз співзвучний з моїм. Він був так само нею одержимий... У мене немає ненависті до нього. Розумію… навіть заздрю, він зараз ближче до неї… може попрощатися… А я… мене, як завжди, немає… ніхто… привид…

Не знаю, як мені вистачило сил вистояти. Як стримався і не прибив батька прямо там на цвинтарі. Як витримав момент закриття труни... Моя Василіса... Не вірю! Ні!

Лети голубко!

І вона летить на небеса.

А ворон залишається коптити землю, у нього зламані крила і ніколи більше йому не злетіти.