Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Каріна

- Це ви... ви їх покликали! - дивлюся невідривно на його вуса. Гидке видовище, але чомусь погляд неможливо відірвати. Мене затягує в чорне, смердюче болото, відчуваю, як липка і брудна жижа прилипає до мене. Нічого не можу зробити. Не уявляю, як звільнитися.

- Навіщо мені це, - знову ця мерзенна усмішка. - Кариночка, як же Вадим тебе залякав. В усіх ворогів шукаєш. Повір, зі мною нема чого турбуватися. Але вирішувати треба швидко, вони поряд.

А раптом поліція з іншого приводу прийшла? Мало кого вони шукають. Знати б…

Думки гарячково крутяться в голові. Ні на що не можу наважитися… Від цього Лева точно нічого доброго не чекаю. Якщо Вадим дізнається, що я втекла з його дитиною... це кінець усьому.

Рішення надходить миттєво.

- Вибачте, - швидко відчиняю двері та біжу до зали.

Ні. Я не маю права ризикувати Марусею. А якщо моя доля така, що треба відповісти. Що ж…

Але віддати дитину в руки цьому мерзенному мужчині.

Іду прямісінько до дочки. Обіймаю її.

- Мамочко, дивись, що мені Сеня подарував! - показує мені зелену машинку.

- Яка краса, рідна, - ледве стримую ридання.

Дитина – це все, що в мене є. Але в мене немає на малючу жодних прав. Вадим не дозволяє і ніколи не дозволить її удочерити. Я з Марусенькою, поки йому подобається бавитися ... бачити в мені іншу. Якщо раніше я вірила, що у Вадима до мене реально симпатія, інакше навіщо йому мене витягувати, стільки всього робити. То як виявилося, він просто виконував свою забаганку.

- Каріна Тарута? - до мене підходить поліцейський.

- Так, - душа ховається у п'яти.

- Лейтенант Іван Кириченко, - представляється та тикає мені посвідченням в обличчя. У нас є інформація, що ви причетні до підпалу… - далі його вже не чую, як у засудженого до страти, життя проноситься перед очима.

А чи було те життя?

Кадри різко змінюються обличчям незнайомця… Ворон… У таку мить його згадую! Хіба мені зараз до цього? Але його образ не хоче покидати мою голову, приріс там намертво.

- Що… Що ви хочете? - я спантеличена. Нічого не розумію і не знаю, що робити.

Може, треба було йти з тим Левом. Ні!

Марусенька… вона не заслуговує на таке… Нехай мене заберуть, але вона буде з люблячим батьком.

– Вам треба проїхати з нами для перевірки.

- У мене тут дочка… треба зателефонувати до чоловіка…

- Гадаю, охорона йому доповість. За дитиною доглянуть.

Точно! Охорона!

Підбігаю до хлопців. Сумбурно розповідаю їм, що сталося. Один із них дістає телефон та набирає Вадима.

- Вибачте, Карино Сергіївно, - розводить руками. – Скидає виклик…

- Але... мене...

– Ми лише поговоримо, – каже поліцейський, бере мене під лікоть, другий його напарник обережно забирає у мене дитину, передає охороні. Щось їм пояснює.

- Допоможіть! - прошу допомоги у охорони. Помічаю, що матусі вже мене фотографують. Ось так новина буде… ще й розлетиться інтернетом зі швидкістю світла. Вадим буде в сказі… Мені кінець…

– Там просто розмова, не переживайте. Ми за дитиною доглянемо, - заспокоює мене охоронець.

Ні. Не проста розмова. На жаль ні. Я знаю, що волі мені вже не бачити.

Мене виводять із кафе… дивлюся на доню. Серце стискається... як же важко... Чому зараз? Я так мало часі біла матір’ю... А більше ніколи... ні волі... ні дочки...

Життя руйнується… все, чим дорожила…

Охорона за мною не йде. Я нікому не потрібна. Дитина у безпеці… а я хто така?

Як там Вадим вчив… ніхто… Завжди ніхто… нікому й ніколи не була потрібна…

Тільки Марусеньці… моїй донечці… як я була щаслива… маленька моя…

Сльози ллються з очей, доки мене ведуть до машини, навіть не намагаюся їх зупинити.

- Чого це ви так перелякалися? - запитує поліцейський, пильно мене розглядає.

- Дочка, ми гуляли... такий день зіпсували, - відповідаю перше, що спадає на думку.

- Самі винні, - якось надто зло відповідає та безцеремонно заштовхує мене в машину.

Більше він та його напарник зі мною не розмовляють. За нами їде ще одна машина. Дивно, вони таким складом приїхали заарештовувати жінку? Втім, я ж на їхню думку небезпечна злочинниця... палійка...

Спогади обпалюють пекельним полум'ям. Вогонь, я справді до нього доторкнулася, надто близько познайомилася зі смертю, відчула її подих та бачила, з яким задоволенням вона забирає життя.

І зараз у поліції вони питатимуть про те, про що мені страшно думати, згадувати, не те, що говорити. І саме за це у мене заберуть волю…

Їдемо ми дивно. Я думала, що мене привезуть до найближчої поліцейської дільниці, але бачу, що ми вже практично з міста виїхали.

- Куди ми їдемо? – питаю стривожено.

- Ротик прикрила, - гарчить поліцейський.